Білі зуби - Зеді Сміт
За дивним законом симетрії, батько-вихователь — наче дзеркальне відображення батьківства взагалі. Все починається невинно. Випадково. Ти раптом опиняєшся на щорічному Весняному Ярмарку з торбою бобів, допомагаєш із лотерейними квитками (бо симпатична рудоволоса вчителька музики тебе попросила), виграєш пляшку віскі (а всі шкільні лотереї підтасовані), і, ще не усвідомивши, куди тебе хилить, уже відвідуєш щотижневі шкільні збори, організовуєш концерти, обговорюєш плани щодо музичної частини, докладаєш власні гроші, щоб оновити воду в шкільному фонтані, — ти вже вплетений у школу, ти весь у ній. Рано чи пізно ти вже не просто висаджуєш свого малого з машини під шкільними воротами — ти входиш в ці ворота разом із ним.
— Опусти руку.
— Я не опущу руку.
— Опусти її, прошу тебе.
— Відчепись від мене.
— Самад, чому тобі так подобається мучити мене? Опусти.
— Я маю думку. Я маю право на свою думку. І вже ж я маю право на те, щоб її висловити.
— Маєш. Але навіщо тобі висловлювати її так часто?
Самад та Алсана сичали одне на одного, сидячи на батьківських зборах у середу, на початку липня вісімдесят четвертого року, і Алсана з усіх сил намагалася примусити чоловіка опустити його вперту ліву руку.
— Відчепися ти, жінко!
Алсана схопила його руку своїми манюнькими долонями і спробувала застосувати китайський прийом:
— Самад Мія, як ти не розумієш, я лише намагаюся врятувати тебе від тебе самого!
Боротьба тривала, і голова зборів Каті Мінівер, кістлява біла розлученка у тісних джинсах із неприродно кучерявим волоссям і блискучими зубами, щосили вдавала, що не помічає Самада. Про себе вона лаяла місіс Генсон, товстуху, котра сиділа за ними і голосно торочила про шкідників у шкільному саду, наче навмисно привертаючи увагу до піднятої руки Самада. Рано чи пізно доведеться надати йому слово. Між двома кивками для місіс Генсон Каті нишком зирнула на протокол, який ліворуч від неї дряпала місіс Хілнані, секретарка. Їй хотілося вірити, що справа не у хворій уяві, несправедливості чи недемократичності, або — ще гірше — расизмі (вона ж читала «Кольорового Сліпого» — тижневик «Об’єднання Райдуги», і цілком добре впоралася з їхнім тестом) — справа не в расизмі, який в’ївся у підкірку так, що вона не зауважила його. Ні, ні. Вона цілком у порядку. Жоден абзац протоколу не був расистським:
13.1. Місіс Джанет Тротт запропонувала поставити другу шведську стінку на спортмайданчику, що відповідано б потребам великої кількості дітей, яким подобається наявна шведська стінка, яка, через великий натовп, становить ризик для дітей. Чоловік місіс Тротт, архітектор Гановер Тротт, виявив бажання спроектувати шведську стінку і керувати її спорудженням на волонтерських засадах.
13.2. Голова не зафіксувала заперечень. Пропозицію поставлено на голосування.
13.3. Містер Ікбол поцікавився, чому західна освітня система надає перевагу тренуванню тіла над розвитком душі.
13.4. Голова поцікавилася, у який спосіб це стосується обговорюваної пропозиції.
13.5. Містер Ікбол поставив вимогу відкласти голосування до того часу, поки він виступить із доповіддю, де викладе свої основні аргументи і доведе, що його сини, Маджід і Міллат, отримують необхідне їм фізичне навантаження завдяки стійці на голові, яка зміцнює м’язи і змушує кров стимулювати соматичну нервову систему.
13.6. Місіс Вульф поцікавилася, чи містер Ікбол хоче, щоб її Сюзанна виконувала примусові стійки на голові.
13.7. Містер Ікбол зауважив, що, беручи до уваги Сюзаннині показники у навчанні і проблеми з вагою тіла, стійки на голові були б корисними.
— Так, містере Ікбол?
Самад із силою відчепив пальчики Алсани від свого лацкана, трохи недоречно встав зі свого місця, пошарудів між паперами на парті, витягнув із купи потрібний йому аркуш і розгорнув його перед собою.
— Так-так. Я маю пропозицію.
Від зборів почувся придушений стогін, що супроводжувався вовтузінням, шкрябанням, перекиданням ноги на ногу, шарудінням у сумочках і поправлянням одягу.
— Ще одна, містере Ікбол?
— А, так, місіс Мінівер.
— Ви один уже висунули дванадцять пропозицій за цей вечір; я думаю, можливо, ще хтось…
— Але ця занадто важлива, щоб її відкладати, місіс Мінівер. Тож, якщо я тільки…
— Міз Мінівер.
— Перепрошую?
— Я маю на увазі… Я — міз Мінівер. Увесь вечір ви… і це, гм… справді — не місіс. Слід казати міз. Міз.
Самад розгублено подивився на Кіті Мінівер, потім у свої папери, так, наче відповідь могла б знайтися між ними, потім знову на обурену голову зборів.
— Пробачте… хіба ви не одружені?
— Розлучена, якщо чесно. Так, розлучена. Я залишила прізвище.
— Ага. Прийміть моє співчуття. Міс Мінівер. Тепер же до справи.
— Перепрошую, — сказала Каті, хапаючись за власні кучері. — Я також і не міс. Перепрошую. Бачите, я була одруженою, тож…
Елєн Коркоран і Жанін Ланзерано, дві подружки із Жіночого Руху, посміхнулися Каті на знак підтримки. Елєн потрясла головою, щоб Каті було не заплакала (бо ти ж тримаєшся чудово, справді чудово!); Жанін німо проказала самими губами «Так його!» і підняла великий палець вгору.
—
