Хрест: постбіблійний детектив - Василь Андрійович Базів

наступні кроки вони мають зробити разом. Крокувати в ногу. Якщо вони спіткнуться, якщо вона загальмує ходу вже на старті, їм разом у дорогу вирушати не можна. Така максима обґрунтовувала його рішення втаємничити її. Він чекав відповіді. Він знав її глибоко, але все-таки недовго. Вона мала право на будь-яку реакцію. Світлана з огляду на свій життєво-сімейний досвід мала всі можливості оцінити ситуацію адекватно. Вона розуміла, що його намір у 17 років – це самогубство. У випадку поразки, а шансів на виграш дуже мало, він ламає своє життя навпіл. Через коліно. Через власне коліно. І вона могла зупинити його, бо він і його життя – то найбільша цінність, яка є в неї і якою вона найбільше дорожить. І ніхто більше – тільки вона могла його зупинити. Принаймні спробувати, бо її вплив на нього найсильніший. Але чи справді так? Найсильніший вплив на нього має Той, звідти, з небес. Жити поруч із людиною, яка слухається тільки Бога, дуже важко. Але це солодка ноша. Рятівна й цілюща. Як рятівний хрест на плечах. На крутій дорозі, яка веде до спасіння.

Коли він це зробить, він заверне круто вгору. Не гладенькою дорогою, а на Голгофу. Із хрестом на раменах.

– Я тисячу разів повторював цей заповіт Ісуса: «Бери свій хрест і йди за мною». Красиво сказано. Християнам подобається. Вони повторюють ці слова в церкві й удома. Але це не просто слова. Це клич. До чину. І ти маєш готуватися до того, що настане час, і ти маєш зробити це – взяти свій хрест. І йти за Ним. І такий час настав, – він вдивлявся у далечінь, де на тому березі ріки сонце сідало, опускаючись просто в плесо, неначе вмиваючись у чистих водах перед відходом на нічліг, себто на протилежний бік планети.

– Чим я можу допомогти тобі? – Ці її слова пролунали для нього, як розряд блискавки, що розвіяла надвечірні сутінки.

Боже, як він цієї миті пишався нею! Вона готова підставити плече. І цей її намір устократ цінніший, ніж його. Адже він із молоком матері вбирав безнастанно цілющий трунок віри. Ковток за ковтком. Це була невтомна батьківська праця у квітнику його душі, де найменший бур’ян сумніву виполювали ще в зародку. А вона громадила свої дні й роки в безбожному пустирі фальшивих марнот і войовничого диявольства. Вона не мала доступу до чистих джерел, і враз кристалічною чистотою промовила її поневолена юна душа.

– Справа легка і проста. Цього разу я впораюся сам. Але я схиляюся перед твоєю жертовністю. Перед Ним! Ти віриш у Нього?

– Не гони меня так быстро. – Вона вже майже перейшла на українську, але, ясна річ, їй легше було висловлювали найсокровенніше тією мовою, яку вона змалечку чула від батьків. – Я должна сама прийти к Нему. Но вернемся к делу. Если оно легкое и простое, то почему ты не хочешь дать мне шанс? Не будь эгоистом.

Тепер уже йому належало приймати рішення. Її участь у його плані справді могла виявитися не просто доречною, а навіть конструктивною, технологічною.

– Добре. Я беру тебе з собою. Тільки дозволь подбати про твою безпеку.

Було визнано доцільним зібрати разом усіх учнів 8– 10 класів. Зо три сотні. Сакраментальне число. Чи то спартанців, чи то крутян. І хоча витівка скидалася на пошук голки у скирті сіна, але іншого варіанта просто не було. Скиртою став шкільний спортзал. Техпрацівники, яких підганяв сам директор Юрій Юрійович, зносили туди парти. Учні гомоніли в коридорах, тішачись із такої смішної метушні дорослих.

З точки зору здорового глузду, а він, що людина молодша, то виразніший і живіший, усе це було маразмом. Але поведінка повнолітніх, коли на них дивляться діти з висоти своєї стерильної первозданності, дуже часто видається такою. Згодом, коли подорослішають, вони так само чинитимуть за неписаними правилами табу, умовностей і догм, а зараз просто виставляють себе на посміховисько, ці дорослі члени того, що вони називають суспільством.

Зранку гралися на втіху, особливо малюків із молодших класів, у війну. Дітлашня раділа, що можна було сачконути і не гнати корову пасти, бо на пасовисько їх не пустила армія. У кожному класі висів портрет, як навчали їх педагоги, «шановного Микити Сергійовича – керівника нашої батьківщини, першої у світі країни трудящих». Якби ж знаття, що армію проти їхніх корів наказав вивести саме цей фантомас. Коли саме так один урвиш назвав уголос керівника партії, уряду й держави, з району з’їхалося все начальство і цілий день чихвостило тата й маму третьокласника, якого ні з партії, ні з комсомолу виключити було неможливо, бо цей язикатий дотепник ще не перебував у жодних авангардних рядах з огляду на свої демографічні дані. Діло 10-літнього дисидента зам’яли, але пляма на репутації школи залишилася.

Те, що дітям на втіху – зганяють усіх до спортзалу не в баскетбол грати, а твір писати, – для педколективу тривога. Але Павло Семенович – «наш випускник і гордість школи» – про все не каже. Значить, не можна. Випитувати не личить. Не сам же вигадав таку дурню. Дурня надходить тільки з одного місця. Звідти. Згори. А обговоренню те, що згори, не підлягає. Підлягає негайному виконанню. Усі парти – у спортзал.

– Дається вам дві години. Твір на тему «Чи є Бог?». Три сторінки. Більше не треба. Здавати по одному. Мені в руки. За двері не виходити, доки всі не напишуть. Усе зрозуміло? Є запитання? – Сам заввідділу пропаганди й агітації райкому комсомолу товариш Харкавий проводив цей екзамен на зрілість.

– А раніше можна, ніж за дві години?

– Здавати можна, але виходити – ні. Що стосується теми, поділіться своїми роздумами про те, яку шкоду завдає справі будівництва комунізму релігія. Адже ви щодня вдома бачите, як свою сліпоту й неуцтво виявляють ваші батьки, коли моляться чи ходять до церкви. Напишіть про те, що вони силують вас іти до церкви, а ви цього не хочете, бо все те, що говорить піп, – нісенітниця. Ви повинні засудити їхній релігійний фанатизм. Ви мої земляки, і тому я не думаю, що хтось із вас вважає, що Бог є. Його немає. Тому напишіть, як ви це розумієте.

Паша вже навіть не радився з генералами, коли у слідчий процес вніс це уточнення. Твір не на вільну, а на конкретну тему. Атеїстичну. Той, що писав прокламацію і збурював посеред ночі село, навряд чи напише, що він не вірить у Бога. А це вже підозрюваний. Якщо