Зима у горах - Джон Вейн

Він ствердно кивнув.

—     Що ж, розкажу вам. Мої батьки не пережили війни, ми з Джеффрі залишилися самі, і вже тоді він був у жахливому стані. Коли йому ставало краще, він міг сам одягатися — хіба що де-не-де не застібне ґудзиків — і сяк-так донести до рота їжу, але не здатен був ні на чому зосередитися чи втримати щось у нам’яті. І я знав: якщо віддати Джеффрі до якогось спеціального закладу, там його лише обмиватимуть, як неохайний шмат людської плоті. Тому я ніколи й на думці не мав віддати його в такий заклад. Він був потрібний мені не менше, ніж я йому.

—     Чому?

Роджер знизав плечима.

—     Таке вже в мене виробилося ставлення до нього. Адже мені сповнилося тільки сімнадцять, коли закінчилась війна, і минули роки, перш ніж я почав заробляти й зміг дозволити собі найняти житло, де Джеффрі був би зі мною. Майже десять років він провів по лікарнях — то одного профілю, то іншого. Але я весь час навідував його й не переставав запевняти, що він переїде жити до мене, тільки-но я стану на ноги, і він це розумів, принаймні тоді, коли почував себе краще, розумів.

—     А що він робив, коли йому було погано?

—     Плакав.

—     Просто плакав?

—     Просто плакав — і все. Сидів на ліжку й цілими днями оплакував свою лиху долю.

Дженні встала, розгладила спідницю на стегнах і подивилась на Роджера згори вниз:

—     А тепер поясніть, до чого тут мій шлюб з Джералдом?

Відповісти їй зразу Роджер не зміг. Перед очима стояло червоне, зморшкувате обличчя Джеффрі, і він ніби чув, як

той, схлипуючи, раз у раз повторює: «Ох, як це тяжко, Роджере! Несила терпіти, Роджере. Несила терпіти».

Потім це видиво щезло, ніби розчинившись у нещадно білому світлі, Роджер повернувся до дійсності і промовив:

—     Пояснити легко. Нещасливі люди завжди шукають одне одного. Я залишився без Джеффрі, а це означає, що мені, як Отелло, не стало чого робити, до того ж я зрозумів, що тієї любові, яку я виявляв до брата, було замало, щоб утримати його в житті довше сорока п’яти років. Тому я почуваю себе розгубленим і винним. До того ж — навряд чи вас це здивує: моє інтимне життя — суцільна плутанина.

—     Таке мене не здивує, хоч би про кого було сказано. Існує куди більше можливостей...

—     Я довго зустрічався з дівчиною на ім’я Марго і дуже кохав її. Навіть хотів одружитися з нею. Була вона гарненька і прагнула позбутися свого пуританського виховання. Для неї це означало любити весь час, безперервно. Протягом п’яти років вона жила зі мною і, наскільки мені відомо, ще з трьома чи чотирма чоловіками. Не кажучи вже про випадкові любовні пригоди. Її коронним номером була любов навстоячки у ванних кімнатах під час вечірок у великих тузів у Челсі.

—     Ви говорите про неї, так, наче ненавидите її.

—     Чесно кажучи, ні. Просто я сам став такий, як вона. Мені годилося б узятися за розум, одружитись, але я кохав Марго, а вона не хотіла зв’язувати своє життя зі мною — спочатку тому, що не нарозважалася з іншими чоловіками, а пізніше тому, що я не хотів віддати Джеффрі до спеціального закладу. З цієї причини ми зрештою і розбіглися в різні боки. Минув майже рік, поки я повірив, що це назавжди. Мені вкрай потрібний був Джеффрі, і я навіть уявити не міг, що хтось може гидувати ним так, як Марго. Вона ж терпіти його не могла.

—     Якщо розваги для неї головне, я не звинувачувала б її за це.

—     Я теж не звинувачую. Самий вигляд такої людини як Джеффрі неминуче нагадує про ті сторони життя, які неможливо сполучити з розвагами. Якби він не був імпотентом, вона, мабуть, спробувала б переспати з ним. Кажуть, ніби ідіоти збуджують деяких жінок.

—     Ви стаєте злим.

—     Стаю? Та я ж злий, як чорт, і завжди був таким.

—     Добре,— сказала вона,— будьте злим. Але не пишайтеся цим. Не думайте, що ще робить вас праведником.

—     Дженні, це несправедливо.

—     Я зовсім не маю наміру бути справедливою. Чому я повинна бути справедливою? Адже люди, озлоблені проти життя, завжди і обов’язково вважають, що це їх звеличує. На їхню думку, якщо ти не озлоблений, то це просто свідчить про твою обмеженість.

Роджер знову налив вина собі і їй.

—     Можливо, ви маєте рацію. Але суті справи це не стосується. Моя озлобленість неглибока. Вона в мене десь на поверхні, як луна. Її можна позбутися, не змінивши докорінним чином моєї вдачі. А оте, інше,— потреба оберігати Джеффрі — було глибоким. Коріння цього сягає у юність.

—     Знаєте, що я думаю? — мовила вона.— Я думаю, все це розтане й зникне, як тільки ви знайдете жінку, яку зможете покохати, я маю на увазі — покохати по-справжньому.

—     Я впевнений, саме так і пишуть у книжках.

—     Ви знову оздоблюєтеся. Про це не тільки пишуть у книжках. Це всім відомо.

—     Гаразд,— сказав він, дивлячись на її освітлене вогнем каміна тонке, серйозне обличчя,— Таке може статися, припускаю. А доти я мушу жити з тим, що в книжках, безперечно, назвали б «синдромом Джеффрі».

—     Отже, ви шукаєте собі іншого Джеффрі?

Він кивнув.

—     Але така людина не обов’язково повинна бути подібна до Джеффрі. Нею може бути будь-хто, кому важко, в кого не складається життя. Горбань, наприклад, цілком підійшов би, якби потрапив у скрутне становище.

—     Горбань у скрутному становищі? Про що це ви?

—     О, не звертайте уваги на мої слова! — Йому раптом набридло говорити про