Євангелія від Ісуса Христа - Жозе Сарамаго

і ти будеш виправданий перед Господом, але завжди намагайся відкрити у своїй душі й такі обов’язки, яких тебе не навчали. Це і є твій сон, батьку? Ні, але в цьому його причина, його причина в тому, що одного дня я забув про свій обов’язок або навіть гірше. А що означає «гірше»? Я про нього навіть не подумав. Але це ж тільки сон. Сон — це та думка, яка не прийшла тоді, коли повинна була прийти, а тепер вона приходить мені щоночі й не дає про себе забути. А про що ти повинен був тоді подумати? Навіть ти не можеш поставити мені всі запитання, навіть я не можу тобі на всі відповісти. Вони працювали на подвір’ї, в затінку, бо пора була літня й сонце пекло немилосердно. Неподалік гралися брати й сестри Ісуса, крім найменшого, який був у хаті на руках у матері й смоктав цицьку. Яків теж брався допомагати, але швидко чи то стомився, чи знудьгувався, воно й не дивно, у такому віці один рік різниці означає багато, Ісусові вже зовсім небагато залишилося до повноліття та до завершення свого релігійного виховання, він уже закінчив початковий курс навчання й тепер, разом із вивченням Тори або письмового Закону, він мав розпочати ознайомлення із Законом усним, який вважався набагато глибшим і складнішим джерелом мудрості. Тож не випадає дивуватися, що, будучи таким юним, він був спроможний розмовляти з батьком на дуже серйозні теми, легко знаходячи потрібні слова й глибоко обґрунтовуючи свої міркування. Ісусові було вже майже дванадцять років, незабаром він стане дорослим чоловіком і тоді, можливо, повернеться до цієї розмови з батьком і знову запитає його про те, на що сьогодні не дістав задовільної відповіді, й, можливо, Йосип нарешті визнає свою провину перед власним сином, на відміну від Авраама, який обмежився лише тим, що прославив усемогутність Бога, але у свого сина Ісаака прощення не попросив. Але не випадає сумніватися також у тому, що прокреслена Богом пряма лінія дуже рідко збігається зі звивистими лініями людських доль, згадаймо про той же таки випадок із Авраамом, до якого в останню мить прилетів янгол, сказавши: Не здіймай руку на сина свого, і про випадок із Йосипом, якому вже не янгол, а сам Бог послав трьох балакучих найманців Ірода разом із їхнім командиром і який не скористався тим часом, що був у його розпорядженні, щоб урятувати від смерті малюків Віфлеєма. Проте якщо Ісус із віком не втратить своїх добрих поривань, то, можливо, він захоче довідатися, чому Бог урятував Ісаака й не зробив нічого, щоб урятувати нещасних невинних малюків, які не мали на собі гріха, як і син Авраама, а проте не знайшли милосердя перед престолом Господа. І тоді Ісус зможе сказати своєму батькові: Тату, ти не один винен у тому, що сталося, а десь у глибині душі, може, навіть наважиться запитати: О Господи, чи настане той день, коли Ти прийдеш до нас і визнаєш усі свої провини перед людьми?

А тим часом, поки, зачинивши двері хати та своїх душ, тесля Йосип і його син Ісус, про одне згадуючи, інше замовчуючи, обговорювали ці високі теми, війна проти римлян тривала. Вона тривала вже більш як два роки, і вряди-годи до Назарета доходили сумні вісті — загинув Єфраїм, загинув Авіезер, загинув Нетфалі, загинув Елеазар, і ніхто тепер точно не міг сказати, де лежать їхні тіла — між камінням у горах, на дні долини, у вже непотрібному їм затінку дерева, а може, пливуть униз за течією річки. Тож тим, котрі залишалися в Назареті, доводилося тільки вмивати руки й казати, не маючи навіть змоги належно поховати вбитих: Наші руки не проливали цю кров і наші очі не бачили, як вона ллється. Але надходили також вісті про великі перемоги, про те, що римлян вигнали з міста Сефорис, а це зовсім недалеко від Назарета, лише годин за дві ходу, існували й великі області в Юдеї та в Галілеї, куди вороже військо не наважувалося навіть поткнутися, та й у рідному селі Йосипа ось уже понад рік не бачили жодного легіонера. І хто знає, чи не в цьому була причина того, що сусід теслі, цікавий і послужливий Ананія, про якого ми досі згадували лиш один раз, якось тими днями увійшов на подвір’я Йосипа з таємничим виглядом і сказав: Ходімо звідси, хочу дещо тобі сказати, і треба визнати, він мав усі підстави виявити таку обережність, бо ці селянські хатини такі малі, що в них нічого не приховаєш ані вночі, коли всі нібито сплять, ані вдень, за будь-яких обставин і в будь-який час усі негайно знатимуть усе, про що стане відомо одному, і це значно полегшує завдання Господа Бога, коли в Судний день Він почне з’ясовувати, хто тут «свій», а хто ні. Прохання сусіда анітрохи не здивувало Йосипа навіть тоді, коли Ананія таємничим тоном додав: Ходімо в пустелю, тепер ми вже знаємо, що пустеля — не тільки те, що ми звикли уявляти собі, коли читаємо або чуємо це слово, неозорий піщаний обшир, море розжарених сонцем дюн, де не видно жодного живого створіння, ні, пустелю тут, у зеленій Галілеї, уявляють собі трохи інакше, це можуть бути просто необроблені поля, місцевість, де ніхто не живе й не видно слідів людської праці, й коли тут кажуть «пустеля», то мають також на увазі, що пустеля вже не буде пустелею, коли ми туди прийдемо. Й у нашому випадку, коли двоє чоловіків попрямували через чагарник до трьох великих каменів, що стриміли на вершині пагорба, було ясно, що місцевість тут незаселена, й пустеля знову перетвориться на пустелю, коли вони звідси підуть. Ананія сів на землю, Йосип опустився з ним поруч, і відразу стало помітно, що між ними велика різниця у віці, і хоч час минає для всіх, але не на всіх однаково відбиваються його наслідки, тому Ананія, який ще був досить у силі, коли ми з ним уперше зустрілися, сьогодні здається вже старим дідом, хоч треба сказати, що час не пощадив і Йосипа. Ананія, схоже, вагається, й поки вони сюди йшли, він, здавалося, втратив частку рішучості, з якою прийшов у дім сусіда, й тепер Йосипові треба, ні про що не запитуючи, заохотити його до розмови якоюсь ніби випадковою фразою, наприклад: Ми вже далеко зайшли, і це дозволить Ананії відповісти: Справа моя така, що про неї не можна говорити