Безмірна залежність - Лола Астра

— Він лежить на дивані і пише тобі, а коли потрібно діяти, мовчить. Він нічого не зробить. Тобі взагалі потрібно припинити з ним спілкуватися.

— Мамо, — я не закінчила речення, але знову її обійняла, і вона заколисувала мене, поки я не прийшла до тями.

Після вечері ми пішли на прогулянку. Довго ходили містом, набережною, говорили про чоловіків, стосунки, життя.

— Чоловіки — ледачі боягузи, — казала мати, — з ними завжди потрібно грати, контролювати себе, інакше вони просто тікають. Ніколи не можна розслаблятися. Ось Ілля твій казав, що не любить, коли дівчина користується косметикою, ходить на підборах, але коли він по фотографіях допомагав тобі обрати босоніжки, то йому сподобалися ті, що на підборах. І так у всьому. Тільки відкриєш їм душу, вони в неї плюють.

Багато в чому я не була згідна з мамою, але обговорюючи з нею Іллю, я відчувала себе краще.

«Ілля був онлайн, але так нічого мені не написав. Біль. Глухий біль. Коли він мине? Одне питання: за що мені все це? За що? Чому я відчуваю цей біль? Навіщо він мені? Аби я більше нікого не полюбила? У чому тоді сенс життя? У грі і жорстокості? Я ніколи собі не пробачу, що так мучила свою душу останні місяці. Пробач мене, моя душа, за завданий біль. Ми більше не будемо нікому вірити і любити.

Мені стало трохи легше, принаймні, зможу заснути. Сон завжди мене рятує. Молю Бога тільки про одне — аби він дав мені сил відпустити Іллю. Нехай буде щасливий.

Настало 31 липня. Увечері ми повинні були виїхати додому. Я чекала цього з нетерпінням, хоч і боялася опинитися одна в квартирі, наодинці з сумними думками. І все ж це було краще, аніж постійно бути серед людей. До того ж, я повинна була вийти на роботу, де змогла б відволіктися. Проте майбутнє мене лякало, нічого не тішило і здавалося, що біль ніколи не мине.

«31 травня я написала, що місяць травень був прекрасний. Шкода, що не можу сказати цього про липень, бо він жахливий, сповнений слізьми, болем і розчаруванням. В моїй душі оселилося хвилювання. Вчуся жити без Іллі. На щастя, я повертаюся сьогодні додому, заберуся до своєї мушлі, буду жити в своєму світі, де більше ніхто не завдасть мені болю. Всі ми помремо рано чи пізно, тож яка різниця, буду я одна або з кимось, чи будуть у мене діти? Все брехня, все обман, я не вірю більше в кохання і те, що своєю щирістю, своїм світлом можна зцілювати серця. Нікому це не потрібно. Коли я забуду Іллю, отримаю звільнення, я більше нікому не буду вірити. Все ж вищі сили мене почули, і подарували його мовчання у відповідь на мої зізнання. І тепер мені буде легше забути. Навіщо він казав мені про любов? Навіщо дарував надію, розкрив мене? Навіщо він це зробив, якщо так легко після всього викинув наше кохання на смітник? Це був жахливий місяць — липень.

День тягнувся довго, як і всі мої дні без Іллі, але й він підійшов до кінця. І ось ми з мамою вже стелили постіль в поїзді. Я мріяла скоріше заснути і забутися. Перед сном знову перевірила пошту — повідомлень від Іллі не було.

«Господи, коли це все закінчиться? — запитала я подумки і закрила очі. — Прощавай, Одесо, прощавай, Ілля».

Ранок. Потяг. Спала дуже погано. Намагалася вночі перевірити пошту, але в дорозі інтернет не працював. Треба вставати, збирати речі, здавати постіль. Ми вже в'їжджали до міста, і інтернет повинен був працювати. З надією я увійшла в соцмережу (в месенджері повідомлень не було), але там було порожньо. Може, Іллі не було онлайн весь цей час? Я зайшла на його сторінку, а там на мене чекав сюрприз.

«Користувач обмежив доступ до своєї сторінки».

Ілля додав мене в чорний список. Ілля додав мене в чорний список. Ілля. Додав. Мене. В. Чорний. Список.

«Ілля додав мене в чорний список».

– Ілля додав мене в чорний список, — сказала я вголос. Обличчя мами змінилося та осунулося від болю. Вона почала щось говорити, але я її не чула. Це стало остаточним ударом, у вухах дзвеніло, мені хотілося кричати і битися головою об стінку.

Як можна було так вчинити? Без пояснень, без причин? Адже Ілля обіцяв, що буде чесний зі мною, якщо розлюбить. Він обіцяв! Я хотіла померти. Або заснути і прокинутися, коли біль вщухне.

Прибувши на вокзал, ми з мамою поїхали до них з татом. Він зустрічав нас, купив багато смачної їжі. В інший час я була б щасливою, але не тепер. Біль був таким же сильним, як і на мій день народження — декілька разів мені здавалося, що я можу втратити свідомість.

І все ж моє життя тривало: мені потрібно було йти до перукарні і на манікюр, оскільки наступного дня я вже виходила на роботу. Я не знала, як переживу цей день, як переживу ніч. Всередині боліло, все нагадувало про нього.

Але я пішла до перукаря, зробила зачіску, а тепер йшла на манікюр. Життя тривало, і я повинна була існувати далі. Було близько п'ятої вечора, я підходила до салону, коли мій телефон завібрував.

«Ти не просто повинна мене турбувати, але і рятувати від натовпів прихильниць, які мене переслідують».

Ілля відповів мені в месенджері на останнє повідомлення, яке я написала йому кілька днів тому. Що ж це за знущання таке? Перевірила соцмережу — як і раніше, я була там заблокована.

«Я врятую тебе, будь певен. Але дозволь мені дізнатися, з