Сон кельта - Маріо Варгас Льоса
На відміну від консула, він вірив у те, що Бенхамен Салданья Рока зробив велику послугу для Амазонії, для своєї країни, для людства. Звинувачення журналіста, опубліковані в газеті, що виходила двічі на тиждень і мала назву «Санкція. Газета комерційна, політична й літературна», були першою інформацією про становище на каучукових плантаціях у Путумайо, що її він прочитав після своєї розмови із сером Едвардом, який дав йому чотири дні на роздуми, чи він погоджується поїхати з Комісією розслідування. Форін-Офіс негайно передав у його розпорядження свою папку з документами, в яких були прямі свідчення людей, що побували в тому регіоні: статті північноамериканського інженера Волтера Гарденберга в лондонському тижневику «Труте» і статті Бенхамена Салданьї Рока, частина яких була перекладена англійською мовою для Товариства захисту рабів і аборигенів, гуманітарної інституції.
Його першою реакцією була недовіра: той журналіст, відштовхуючись від реальних фактів, перебільшив зловживання в такий спосіб, що його статті дихали нереальністю і навіть, можна сказати, уявою, в якій було щось садистське. Але Роджер відразу пригадав, що саме такою була реакція багатьох англійців, європейців та північноамериканців, коли він та Морел опублікували матеріали про жорстокі діяння в Незалежній Державі Конго: недовіра. Так людина захищалася проти всього того, що свідчило про те, до якої жорстокості могла вона докотитися, підштовхувана жадобою та своїми поганими інстинктами у світі, в якому не існує закону. Якщо такі жахіття відбувалися в Конго, то чому вони не могли відбуватися в Амазонії?
Замучений тривогою, він підвівся з ліжка й сів на терасі. Небо було чорне, й позникали навіть зірки. У напрямку міста було менше світла, але гамір не стихав. Якщо викривальні матеріали Салданьї Рока були правдивими, то дуже ймовірно, що, як вважав консул, журналіст закінчив тим, що його вкинули в річку, закривавленого, зі зв’язаними руками й ногами, щоб розбудити апетит у піраній. Фаталістичний і цинічний погляд містера Стірса дратував його. Так ніби це відбувалося не тому, що на світі існують жорстокі люди, а внаслідок фатальних діянь долі, як ото рухаються в небі світила або накочуються на суходіл припливи. Салданью Рока називали «фанатиком». Фанатиком справедливості? Так, безперечно. Він був відчайдухом. Чоловіком скромним, без грошей і без впливу. Амазонським Морелем. Можливо, його можна назвати чоловіком віри? Він робив те, що робив, бо вірив, що світ, суспільство, життя не зможуть існувати, якщо триватиме ця ганьба. Роджер подумав про свою юність, коли спостереження зла та страждань в Африці наповнили його тим войовничим відчуттям, тим невтримним бажанням зробити усе можливе, аби світ став кращим. Його опанувало почуття братерської приязні до Салданы Рока. Він хотів би потиснути йому руку, стати його другом, сказати йому: «Ви зробили щось дуже гарне й шляхетне у своєму житті, сеньйоре».
Чи довелося йому побувати там, у Путумайо, у величезному регіоні, де діяла Компанія Хуліо Арани? Чи наважився він засунути голову в пащу вовка? У його статтях про це не йшлося, але точні називання імен, місцевостей, дат указували на те, що Салданья Рока бачив на власні очі все, про що він розповідав. Роджер стільки разів перечитував свідчення Салданы Рока та Волтера Гарденберга, що іноді йому здавалося, ніби він побував там власною персоною.
Він заплющив очі й побачив величезний регіон, поділений між станціями, найголовнішими серед яких були «Чоррера»[4] й «Ель Енканто», причому кожна з них мала свого шефа. «Або, якщо висловитися точніше, своє страховище». Лише так можна було назвати людей зразка Віктора Маседо й Міґеля Лоайси. Обидва здійснили десь всередині 1903 року свій найвідоміший подвиг. Близько восьмисот окайнів[5] прийшли на «Чорреру», щоб віддати кошики з кульками каучуку, зібраного в лісі. Після того як заступник головного адміністратора «Чоррери» Фідель Веларде зважив і прийняв товар, він показав своєму шефові Віктору Маседо, який стояв там із Мітелем Лоайсою, шефом станції «Ель Енканто», на двадцятьох п’ятьох окайнів, які не принесли мінімальної норми зібраного хебе — тобто латексу або каучуку, — який були зобов’язані здати. Маседо й Лоайса вирішили дати добру науку дикунам. Звернувшись до своїх наглядачів — негрів із Барбадосу, — які утримували своїми маузерами решту окайнів за лінією, вони наказали «хлопцям» запхати двадцять п’ять окайнів у мішки, намочені в бензині. Потім звеліли підпалити їх. Розпачливо зойкаючи, перетворені на живі смолоскипи, деякі з нещасних змогли погасити полум’я, качаючись по землі, але залишилися з жахливими опіками. Ті, хто ризикнув стрибнути в річку, як живий болід, відразу пішли на дно. Маседо, Лоайса й Веларде пристрілювали поранених зі своїх револьверів. Щоразу, коли перед ним поставала ця сцена, Роджер відчував запаморочення голови.
Салданья Рока вважав, що начальники робили це з метою зразкового покарання, але також і для розваги. Їм подобалися такі розваги. Знущатися з людей, змагатися в жорстокості — то був порок, який вони розвинули в собі, так часто практикуючи шмагання, биття, тортури. Майже щоразу, коли напивалися, вони шукали привід для цієї кривавої гри. Салданья Рока цитував листа від адміністратора Компанії до Міґеля Флореса, начальника станції, докоряючи йому, що той «убиває індіанців задля спортивної розваги», знаючи, що робочих рук бракує, й закликаючи його вдаватися до таких заходів лише у випадку «необхідності». Відповідь Міґеля Флореса була промовистішою, ніж звинувачення: «Протестую, оскільки за останні кілька місяців на моїй станції померло лише близько сорока індіанців».
Салданья Рока перелічував різні види покарання для тубільців за їхні провини: шмагання, застосування колодок або «кобили», відтинання вух, носа, рук і ніг, навіть убивство. Людей вішали, стріляли, спалювали або топили в річці. На станції «Матансас», стверджував він, було більше останків індіанців, аніж на будь-якій іншій станції. Зробити точний підрахунок не було можливості, але кістки свідчили про сотні, а може, й тисячі жертв. Відповідальним за станцію «Матансас» був Армандо Норманд, молодик болівійсько-англійського походження, якому ледве виповнилося двадцять три роки. Він запевняв, що навчався в Лондоні. Його жорстокість стала пекельним міфом у середовищі індіанців-вітото, з яких він знущався немилосердно. На станції «Абіссінія» Компанія оштрафувала начальника Абелярдо Аґверо та його заступника Авґусто Хіменеса за те, що вони стріляли в індіанців, знаючи, що в такий спосіб безвідповідально приносили в жертву робочі руки, необхідні для виробництва.
Хоч ці країни й перебували так далеко одна від одної, проте,
