Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні

Наскільки я знаю, в лікаря він був єдиний раз — коли підхопив у Індії малярію.

Через два тижні я помітив, що батько викашляв у туалет грудку харкотиння з кров’ю.

— І давно це в тебе так? — запитав я.

— Що на обід? — запитав він.

— Я везу тебе до лікаря.

Хоча баба працював менеджером на заправній станції, власник не запропонував йому медичного страхування, а мій недбалий тато і не наполягав. Тож я відвіз його до окружної лікарні в Сан-Хосе. Худющий лікар з припухлими повіками представився ординатором з дворічним стажем.

— На вигляд він молодший за тебе і хворіший за мене, — буркнув баба.

Ординатор відправив нас униз на рентген грудного відділу. Коли медсестра знову запросила нас у кабінет, він заповнював форму.

— Віднесіть це в реєстратуру, — сказав, швидко шкрябаючи ручкою.

— Що це? — запитав я.

— Направлення.

Шкряб-шкряб.

— Куди?

— У пульмонологічну клініку.

— Навіщо?

Ординатор глянув на мене бігцем. Посунув окуляри вище. Знову почав писати.

— У нього пляма в правій легені. Хай там перевірять.

— Пляма? — повторив я, і кімната раптом здалася мені затісною.

— Рак? — уточнив баба незворушним голосом.

— Можливо. Принаймні є підозра, — пробурмотів лікар.

— А ви могли б розказати нам трохи більше? — попросив я.

— Та не дуже. Спершу треба зробити комп’ютерну томографію, потім зустрітися з пульмонологом, — він вручив мені направлення. — Ви казали, ваш батько курить?

— Так.

Ординатор кивнув. Перевів погляд з мене на бабу і назад.

— Вам зателефонують через два тижні.

Хотілося запитати, як же мені жити з цими словами — «підозра на рак» — цілих два тижні. Як я мав їсти, працювати, вчитися? Як він може відсилати мене додому після того, як я почув ці слова?

Я взяв направлення і здав його куди слід. Того ж вечора дочекався, коли баба засне, а тоді склав ковдру як килимок для молитви. Схиляючи чоло до землі, цитував напівзабуті вірші з Корану — вірші, які в Кабулі мулла примушував вчити напам’ять, — і просив милості в Бога, щодо існування якого не був певен. Тепер я заздрив муллі, заздрив його вірі та впевненості.

Збігли два тижні, ніхто не телефонував. А коли я подзвонив сам, сказали, що направлення загубилося. Чи я впевнений, що віддав його куди слід? Сказали, що передзвонять ще за три тижні. Я обурився і сторгувався на тому, що батькові зроблять томографію за тиждень, а не три, і ще через два тижні ми зустрінемося з лікарем.

Відвідини пульмонолога, лікаря Шнайдера, тривали добре, доки баба запитав, звідки той родом. Лікар Шнайдер сказав, що з Росії. Баба розлютився.

— Пробачте, лікарю, — сказав я, відтягуючи батька вбік.

Лікар Шнайдер усміхнувся і відступив зі стетоскопом у руці.

— Баба, в приймальні я прочитав біографію лікаря Шнайдера. Він народився в Мічигані. В Мічигані! Він американець, нам з тобою і не світить стати настільки ж американцями.

— Байдуже, де він народився, все одно він руссі, — повторював баба, кривлячись так, ніби це лайка. — Його батьки були руссі, його діди були руссі. Присягаюся твоєю матір’ю, я зламаю йому руку, якщо він спробує до мене доторкнутися.

— Батьки лікаря Шнайдера втекли з Шураві, хіба ти не розумієш? Вони врятувалися звідти!

Однак батько не хотів нічого чути. Іноді я думаю, що так само сильно, як свою покійну дружину, він любив лише Афганістан — свою покійну країну. Мені хотілося кричати з розпачу. Натомість я повернувся до лікаря Шнайдера.

— Лікарю, перепрошую. Ми з вами не спрацюємося.

Наступний пульмонолог, лікар Амані, був іранець, і баба його схвалив. Лікар Амані — чоловік з м’якою мовою, крученими вусами і гривою сивого волосся — повідомив нам, що проглянув результати КТ і повинен провести процедуру, яка називається бронхоскопія, тобто дістати шматочок легеневого утворення та перевірити, чи є в ньому патологічні клітини. Бронхоскопію він призначив на наступний тиждень. Допомагаючи батькові вийти з кабінету, я подякував лікарю та подумав, що тепер мушу прожити ще цілий тиждень з новим словом — «утворення», — ще зловіснішим, ніж «підозра на рак». Якби ж Сорая була поруч!

Виявилося, що рак, як і сатана, має багато імен. Виявлений у батька називався «вівсяноклітинний рак легень». Злоякісний. Неоперабельний. Баба запитав лікаря Амані, який прогноз. Лікар Амані закусив губу і вжив слово «серйозно».

— Звісно, можна спробувати хіміотерапію, — сказав він. — Але вплив буде лише паліативний.

— Тобто? — запитав баба.

Лікар Амані зітхнув.

— Тобто вона не змінить наслідки, а лише відстрочить їх.

— Відповідь зрозуміла, лікарю Амані. Спасибі вам, — сказав баба. — Хімії мені не потрібно.

У батька був такий же рішучий вираз обличчя, як і тоді, коли він пожбурив на стіл місіс Доббінс пачку талонів на харчування.

— Але тату...

— Аміре, ніколи не став мої рішення під сумнів на людях. Ніколи! За кого ти себе маєш?

Дощ, про який генерал Тагері сказав тоді на блошиному ринку, почався на кілька тижнів пізніше — коли ми вийшли від лікаря Амані, автомобілі, що проїжджали повз, розбризкували брудні калюжі аж на тротуари. Баба запалив цигарку. Курив, ідучи до машини, й усю дорогу додому.

Поки він відмикав двері у вестибюль, я сказав:

— Баба, краще б ти спробував хімію.

Батько поклав ключі в кишеню та потягнув мене з дощу під смугасте піддашшя. Узяв за барки рукою, в якій тримав сигарету.

— Бас! Я вже все вирішив.

— Баба, а як же я? Що мені, по-твоєму, робити? — спитав, і в очах у мене забриніли сльози.

На мокрому від дощу батьковому обличчі майнула огида. Так само він дивився на мене в дитинстві, коли я падав, збивав коліна і плакав. Мій плач викликав тоді цей вираз, і зараз його теж спричинили сльози.

— Аміре, тобі двадцять один рік! Дорослий же чоловік! Ти... — він розтуляв рота, стуляв його і розтуляв знову, щось обмірковуючи.

Дощ тарабанив по полотняному піддашшю.

— Що з тобою буде, питаєш? Я ж якраз і намагався тебе навчити всі ці роки жити так, щоб ніколи не виникало цього запитання.

Батько відчинив двері. Повернувся до мене спиною.

— І ще одне. Ніхто про це не