Лазарит - Симона Вілар
Сабір безслівно повторив свій жест мало не біля самісінького носа рудого, закликаючи варанга вгамуватися.
Мартін сказав:
– Починати переслідувати їх зараз – безглуздо. Не мені тебе вчити, друже.
Ейрік похнюпився. Темрява густішала, поночі вони й самі можуть потрапити в пастку. «Вивідних» зазвичай небагато, але за ними завжди стоять великі банди. Наймудріше буде зробити привал, дати коням перепочити, а завтра вдосвіта продовжити пошуки. До того ж їхній обов’язок – поховати вбитих, і нехай це зроблять Йосипові люди. Сам він, схоже, вже оговтався.
Ніч була неспокійна, хоча Йосипові охоронці, змінюючись, по двоє стояли на чатах. Ейрік кілька разів прокидався, тинявся околицями й голосно зітхав.
Мартін довго не міг заснути, спостерігаючи, як в небі спалахують зорі, а з-за пагорбів повільно випливає серпик місяця. Світ довкола здавався прекрасним і безжурним, аж не вірилося, що неподалік, за кілька кроків, лежать тіла людей, які ще вдень були сповнені життя й сподівань. У повітрі ані шелесне, і тільки звичні звуки нічного життя безлюдної рівнини порушували тишу: у заростях писнула пробуджена пташка, зашурхотіло дрібне каміння під лапами малого звіряти…
Зрештою Мартін задрімав, але спав чутливо, тому вмить піднявся, вловивши зовсім інші звуки, що сповнили його тривогою.
Поруч уже сидів навшпиньки Сабір, а Ейрік безшумно сходив у темряві на пагорб, щоб обдивитися.
Небо на обрії вже сірішало, у таке передсвітання в степу панує цілковита тиша і будь-який шум чути на величезній відстані. Сабір мовчки вказав у той бік, звідки долинав приглушений гомін, іржання коней, потім – пронизливий жіночий крик.
Мартін затягнув пасок із мечем.
– Підніми зо п’ятеро людей із Йосипової охорони. Решта нехай залишаються тут охороняти господаря.
Молодий єврей міцно спав на попоні, голова його лежала на черезсідельній торбині. Ніщо не порушило спокою Йосипа, виснаженого вчорашніми болісними враженнями.
Невдовзі вершники вже були на верхівці пологого пагорба, з-за гребеню якого долинали звуки, що їх стривожили. І в непевному світлі передрання вони побачили дещо вельми дивне.
Виявилося, що розбійники, яких вони збиралися наздогнати, розклали свій табір менше ніж за милю від їхньої стоянки. З пагорба було видно два намети, покриті козячими шкурами, біля них на землі лежали зв’язані полонені, на віддалі паслися коні, що їх саме намагалися зігнати в табун кілька молодиків у тюрбанах. Але решта розбійників – їх було більше дюжини – бозна-чому юрмилися на протилежному схилі улоговини поміж двох пагорбів, жестикулюючи, вигукуючи щось і час від часу вибухаючи реготом. Крізь цей галас проривався інший звук – уривчасте клацання і свист, що нагадував шипіння змії.
Щойно «вивідні» розступилися, Мартін побачив на схилі молоду жінку в подертій червоній сукні і зі скуйовдженим волоссям. У її руках був довгий батіг, яким вона неймовірно спритно цьвохкала, не підпускаючи харцизяк до себе. Раз по раз звивалося важке батожище, смуга волової шкіри з уплетеними в неї свинцевими кульками обвивала дугу й спрямовувалася вперед, наздоганяючи чергового мерзотника. Лунало оглушне ляскання і, якщо удар утрапляв у ціль, – крик болю. Негідники сахалися й відступали на кілька кроків, за цей час жінка встигала трохи піднятися схилом угору. Полонянка відбивалася відчайдушно, але її було взято в кільце, вона ослабла, і результат цього протиборства було вже визначено.
Завдяки всьому тому Мартінових людей ніхто не помітив. Але навряд чи це триватиме довго: рано чи пізно котрийсь розбійник здійме тривогу.
Оглянувши табір «вивідних», Мартін швиденько перерахував негідників. Десятки два озброєні, ще кілька збирають докупи коней. Не так уже й багато. Ось чому вони вирішили на місці вколошкати частину воїнів-англійців – щоб потім легко впоратися з рештою.
Лицар озирнувся, одночасно витягуючи лук із сайдака.
– Спершу, поки не похопилися, знімемо, кого зможемо, звідси. Потім атакуємо.
Восьмеро проти двадцяти п’яти – сили нерівні, але Мартін знав, що Ашер бен Соломон не послав би із сином недосвідчених вояків. На своїх друзів він міг цілком покластися. Та й далеко не всі «вивідні» вправні бійці: вони звикли покладатися на раптовість і чисельну перевагу.
Коли заспівали стріли, розбійники не відразу збагнули, що сталося. Вони панічно заметушилися, багато хто, замість оборонятися, кинулися до коней. Це дало змогу нападникам випустити ще зо дві дюжини стріл, уже на ходу. У балці залунали хрипкі волання, коні схарапудилися.
Мартін мало не налетів на чиюсь кобилу, яка неслась навперейми, але його навчений кінь устиг устати дибки і вдарити знавіснілу коняку передніми копитами. Звідкись з’явився розбійник у чалмі – не встигнувши вихопити зброю, він спробував затулити руками голову, але Мартінів меч уже стрімко опускався. Бризнула кров, розрубане по груди навпіл тіло мерзотника повалилося в закушпелену траву. Вершник пришпорив коня і знову закинув меч. Устиг помітити скерований на себе наконечник короткого списа, ухилився, і знову його нещадний клинок ударив униз.
Декілька розбійників усе-таки спробували опиратися, але це їм не зарадило. Урятувалися ті, що встигли заскочити на розпряжених коней і, гогочучи, погнали їх геть. Утікачів було з десяток – їх не переслідували, взявшись добивати менш тямковитих.
Усе скінчилося.
Ейрік перший зіскочив із коня і кинувся до полонених. Розрізаючи на них пута, він квапливо розпитував то в одного, то в іншого, де покоївка Санніва. Його гукнув, вимагаючи негайного звільнення, сер Обрі, який досі лежав зв’язаний. Однак лордові допоміг Сабір, а Ейрік кинувся в один із наметів і невдовзі вийшов звідти, несучи на руках зібгану калачиком білявку. Уклавши дівчину, яка гірко ридала, на суху траву, він став біля неї навколішки і почав утішати.
Мартін звелів двом Йосиповим воїнам іти за господарем. Розбійники розійшлися, але слід бути обережними, адже ж вони можуть повернутися, почнуть кружляти в околицях і наскочать на сина Ашера бен Соломона, який залишився з мізерною охороною.
Спішившись, лицар відразу опинився в обіймах Обрі де Рінеля.
– Сер, я вам завдячую життям! Я родич англійського короля, і він щедро нагородить вас за моє звільнення!
Мартін машинально кивнув, звільнився з лордових обіймів і пішов туди, де на схилі пагорба досі, мов заціпеніла, стояла його дружина, стискаючи руків’я батога.
Ще здалеку він збагнув, що жінка й зараз не в собі. Не впізнаючи Мартіна, вона позадкувала і підняла батіг. Очі були широко розкриті, райдужки, завдяки збільшеним зіницям, здавалися майже чорними. Леді Джоанна була дуже бліда, темне волосся обліпило їй чоло й щоки.
Мартін по-дружньому підняв руку.
– Леді, перед вами лицар Мартін д’Ане. Прошу вас – заспокойтеся!
Здавалося, вона не почула цих слів. Жінка й далі відступала, готуючись ударити батогом.
