Московіада - Юрій Ігорович Андрухович
— Што, касатік, стругапул малость?
Маленький тихий дідок сидить у кутку й доброзичливо спостерігає за тобою. Такий собі голуб сивенький. Вочевидь, був тут увесь час, поки ти блював.
— Мінєралкі попєй, родімий, мінералка оченно помогаєт, — каже вій.
— Та вже ніби легше, — тяжко зітхаєш.
— Ілі ложку мьоду прімі — как руко й симєт…
— Нічого, дзядзю, я витривалий, — пробуєш навіть зашкіритися.
— Нєбось, водку с краснєнькім жрал, галубчік?
— І не тільки, тату. Всі кольори веселки. Райдуги! — пояснюєш.
— Нєзя так, болєзнай. Щадіть сєбя падоть.
— Яке вже там, стрийку! Раз живемо — раз мучимося…
— Страдаєш, бєдннй? — Як усі, старче.
— А ти помолісь — полєгчаєт.
— Кому маю молитися? Якому Богові, тату? Стільки їх виникає над нами, і кожен стверджує, ніби Він — Єдиний, і кожен хоче щоб Йому молитися. Якесь багатовладдя в небесах. Не можуть поділ йти сфери. Ананас усе окотилося. Пани б'ються, а у хлопів чуби тріщать!
З такими старими людьми найкраще розмовляти мовою прислів'їв. Це їх переконує.
— Много зла в тебе накіпєло, ласковий.
— Бо я хотів з усіма жити у злагоді. А виявилося, що всі пересварені давно. Ще перед моїм народженням долю світу було вирішено: свари і війни. А ви тут хто будете?
— Я чєловєк маленькій, — вичерпно повідомляє старий.
— О, то це про вас написано найкращі твори світової класики?
— Про мєня, любєзний, про мєня.
— І не тяжко вам отак жити — з такою неславою? Всі про вас усе знають…
— А я Богу молюсь. І помогаєт.
— А якому з них молитеся — російському, бородатому, чи, може, індійському, шестирукому?
— А тому, за которим правда. Правду любой нутром чуєт.
— На жаль, вуйку, правда — це щось дуже спекулятивне. У кожного своя. Правда як дишло. Навіть газета є така, може, читали?
— Много, много зла в тєбє, мілай.
— Бо я, дзядзю, в житті своєму недовготривалому і відрікався, і зраджував, і перелюбствував, і гнівався, і морду заливав, і брехав, І лаявся, і спокушався, і собою хизувався, і… От хіба що не вбивав тільки.
— Во храм хадіть надобно, Богу моліться. Он всьо прощаєт.
— Що ж це за Бог такий, старче, котрий заради прощення змушує до церкви ходити? Це жандарм, а не Бог! Я в жандарма не можу вірити.
— Всьо ви, учониє люді, видумиваєтє, — скрушно похитав головою дідок. — Літ би как-нібудь вивернуться! А на самом дєлє — только лень душевная да омєртвєніє. Не хочєт душа спасаться! І отягчілісь сєрдца ваші об'єдєнієм і піянством і заботамі житєйскімі…
— Може, ти й правду кажеш, старий, — мовив ти по короткій печальній мовчанці. — Може, я від завтра почну молитися, до церкви ходити. Тільки б якось нарешті звідси вибратися. Нагору! Бо це ж пекло, тату! Невже ти не відчуваєш? І що робиш у ньому, такий благий та мудрий?
— Вахтьори ми, — повідомив старий.
— А, тоді ти мусиш знати, як звідси виборсатися. Скажи мені!
— Што я знаю, сердешний? Я — чєловєк маленькій. Знаю только, што там, — він указав у напрямку залу, — піяпство І об'яденіє, а там, — указав на інші двері, ліворуч від дзеркала, — покойнікі совєтуются…
— Які ще в біса покійники?
— Атакіє. Важниє. Сінпозіум кашй-то.
— Симпозіум для покійників? Гарно!
— Строго по пропускам, касатік. Хочеш зайті, послушать?
— Не хочу я вже нікуди, старче! І навіть до покійників не хочу! Досить з мене на сьогодні. Мушу якось на волю видертися. Там дощ, машини, дівчата. Ліхтарі, парасолі. Розумієш, стрийку, поети іноді справді мають потребу зійти під землю — з творчою метою, скажімо. Деякі шукають своїх коханих. Орфей, наприклад. Або Данте. Але тільки тимчасово. Аби потім видертися і задирдичити щось фантастично-щемке вишуканими терцинами. Я вже набувся тут. Пора мені за свої терцини сідати.
— Как знаєш, — знизав плечима старий.
Якусь хвилину ви помовчали.
І тут я знову повернувся лицем до дзеркала, друзі, й побачив. як там, у дзеркалі, відбитий мій двійник шкіриться її підморгує мені. Помацав рукою власне обличчя — нічого подібного, жодного вишкіру, ніяких підморгувань. А той, у дзеркалі, продовжує. Мовляв, нікуди мені не подітися — сценарій дня не завершений. Фінальний постріл так і не пролупав. І не вдасться мені від нього відвертітися, Так що день треба прожити до кпи Ія. Вичерпати його. Чесно і твердо.
У тиші скрапувала в раковину вода з нещільно закрученого тобою крана.
— Дідько з ним! Послухаю мертвих! Як воно бодай виглядає, тату?
— Самиє главниє совєтуются. Как дальше жить.
— Кому, покойнікам?
— Да нєт, нам, живим. А оно і без ніх ясно, как жить — по божескі да по-чєловєческі…
— І багато їх там?
— Каво?
— Ну, цих, головних, які все вирішують?
— Душ сєм набєрьотся. Ето коториє самиє-самиє. Остальних же — і того больше!… Коториє помєльчє.
— І як туди зайти?
— Пропуск нужен.
— Від кого, стрийку? Мабуть, від Сатани, так?
— Скажеш тоже! От єнерала пропуск. І маска. Потому как всьо секретно і строго. Не дай Бог, узнают друг друга! Я так думаю, пропуска у тєбя нєту? Ну, і не нада! А маску одєнь обязатєльно.
— Та де її взяти, старче?
Він висунувся зі свого куточка і повагом рушив до шаф із реквізитом. Одну з них відчинив.
— Вибірай, какая больше нравіцца!
Серед безлічі масок — карнавальних, дитячих, персонажних, ритуальних, що ними повнилася шафа, ти спершу розгубився. Що одягнути, чорт забирай? Оцю довгоносу венеціанську почвару? Чи. може, новорічного зайчика з волохатими вухами? Або щура, щоб уже бути послідовним і не цуратися власної сутності? Чи маску сибірського шамана, щоби вчасно розчинитися на хвилях екстазу? Або буддійського монаха? Або посмертну маску Сергія Єсеніна? Чи оцю карикатуру на Гітлера? На Брежнєва? На англійську королеву? На папу римського? На аятолу Хомейні?
Ні. З— поміж великої безлічі масок ти вибрав стару, мов цирк, космополітичну й чимось безлику маску рудого блазня. Традиційного крикливого паяца, що ходить у надміру широких картатих штанах з діагональною шлейкою і голосно плаче, коли його лупцюють палицею по спині, випускаючи на два метри вперед розкішно-комічні і завжди актуальні струмені сліз.
У наступному коридорі, перед входом до КОНФЕРЕНЦ-ЗАЛУ (так-так, саме конференц-залу!), ти надибав на
