Одинадцять хвилин - Пауло Коельо
Небезпечно поміщати цей біль у фокус своєї уваги, наділяти його ім’ям певної особи, утримувати його постійно у своїх думках; але від цього, Богу дякувати, Марія спромоглася звільнитися.
Та незважаючи на це, вона іноді ловила себе на тому, що думає, де він зараз може бути, чому не приходить, чи не здалася вона йому дурною, коли розповіла оту історію про чекання поїзда та пригнічене жадання, чи, бува, не втік він назавжди, після того як вона освідчилася йому в коханні. З метою уникнути, щоб такі солодкі почуття переходили в страждання, вона винайшла один метод: коли їй у думці зринало щось приємне, пов’язане з Ральфом Гартом, — а це міг бути вогонь у каміні або вино, якась думка, що її вона хотіла б обговорити з ним або просто солодке й тривожне бажання знати, коли він повернеться, — Марія припиняла робити те, що в ту мить робила, усміхалася до неба й дякувала йому за те, що вона жива й нічого не сподівається від чоловіка, якого кохає.
А якщо її серце починало жалкувати за відсутністю коханого або докоряти їй за ті дурниці, які вона сказала йому, коли вони були разом, вона казала самій собі: «А, тобі хочеться про це думати? Ну то гаразд; роби собі, що знаєш, а я тим часом займуся речами важливішими».
І вона знову втуплювала погляд у книжку або, якщо йшла вулицею, починала звертати увагу на все, що було навколо неї: кольори, людей, звуки, головним чином звуки — тупотіння власних кроків, шарудіння перегорнутої сторінки, гуркіт машин, уривки розмов, — і невідчепна думка зрештою зникала. Якщо хвилин через п’ять вона поверталася, Марія повторювала цей процес, аж доки ці спогади, які спочатку приймалися, але потім делікатно відкидалися, зникали на тривалий час.
Одною з таких «негативних думок» була можливість того, що вона більш ніколи його не побачить. Трохи попрактикувавшись і набравшись терпіння, вона зуміла перетворити її на «думку позитивну»: коли вона звідси поїде, Женева залишиться в її пам’яті обличчям чоловіка з дуже довгим волоссям, яке давно вийшло з моди, дитячою усмішкою, серйозним голосом. Якщо хтось запитає її через багато років, яким їй здалося місто, де вона жила у своїй юності, вона зможе йому відповісти: «То було чудове місто, де можна було кохати й вірити, що тебе теж кохають».
Рядки зі щоденника Марії, написані в «Копакабані» в чеканні, коли почнеться наплив клієнтів:
Перебувши стільки з чоловіками, які сюди приходять, я доходжу висновку, що секс застосовується як і всякий інший наркотик: щоб утекти від реальності, щоб забути про свої проблеми, щоб розслабитися. І, як і всі наркотики, це практика шкідлива й руйнівна.
Якщо людина хоче наркотичного забуття, чи то за допомогою сексу, чи чогось іншого, це її проблема; наслідки її дій будуть кращими або гіршими, залежно від того способу себе одурманити, який вона обрала. Але якщо ми хочемо щось зрозуміти в цьому житті, то повинні знати, що «добре» завжди відрізняється від «найкращого».
На відміну від того, що думають мої клієнти, сексом не можна займатися в будь-який час.
У кожному з нас захований годинник, і для того, щоб дві особи змогли покохатися, треба, щоб стрілки їхніх годинників показували однаковий час. А це трапляється не щодня. Той, хто кохає, не залежить від статевого акту, щоб почути себе добре. Якщо двоє перебувають разом і люблять одне одного, вони повинні знову й знову звіряти свої внутрішні годинники, з терпінням і впертістю, вдаючись до гри й «театральних» репрезентацій, аж поки вони зрозуміють, що кохатися — це щось більше, ніж просто зустріч. Це «обійми» їхніх статевих органів.
Усе має вагу. Людина, яка живе інтенсивним життям, утішається протягом усього часу й не відчуває потреби в сексі. Коли вона вдається до сексу, то робить це з переситу, як ото коли келих із вином є таким повним, що вино природно переливається через вінця, робить тому, що не може цього уникнути, тому що вона приймає заклик життя, тому, що в цей момент, саме в цей момент, вона самохіть втрачає контроль.
Р. S. Щойно я перечитала те, що написала: Господи Небесний, та я й справді стала інтелектуалкою!!!
* * *
Незабаром після того, як вона це написала, й коли готувалася прожити ще одну ніч Співчутливою Матір’ю або Наївною Дівчиною, двері «Копакабани» відчинилися й увійшов Теренс, працівник компанії з виробництва дисків, один із виняткових клієнтів.
Мілан здавався задоволеним за своїм прилавком: дівчина його не підвела. А Марії в ту мить пригадалися слова, що говорили так багато й водночас не говорили нічого: «Біль, страждання й багато втіхи».
— Я приїхав із Лондона умисне, щоб зустрітися з вами. Я багато думав про вас.
Вона усміхнулася, намагаючись, щоб її усмішка не здалася йому усмішкою підбадьорення. Знову він не став дотримуватися ритуалу, не запросив її ані випити, ані до танцю — лише сів поруч.
— Коли тобі вдається домогтися, аби людина щось відкрила для себе, учитель теж відкриває щось нове для себе.
— Я знаю, про що ви кажете, — відповіла Марія, згадавши про Ральфа Гарта й розсердившись на себе за цей спогад.
Перед нею інший клієнт, вона повинна поставитися до нього з пошаною й зробити все, аби він був задоволений.
— Хочете, щоб ми продовжили?
Тисяча франків. Прихований світ. Патрон, який на неї дивиться. Упевненість, що вона зможе зупинити його, коли захоче. Позначена дата повернення до Бразилії. Інший чоловік, що так і не прийшов.
— Ви поспішаєте? — запитала Марія.
Він сказав, що ні. Чого вона хоче? Хочу випити свій фруктовий коктейль, станцювати свій танець, хочу пошани до своєї професії.
Він вагався кілька хвилин, але це входило в репертуар його театру — приборкувати й підкорятися. Він заплатив за випивку, потанцював, замовив таксі, віддав їй гроші, коли вони їхали через місто,
