Білі зуби - Зеді Сміт

— Вважай, бо ти йому голову скрутиш, — сказав Арчі.

— Та й що з того?! — заволав Самад на всю пустку довкола. — Такі люди, як він, вірять, що людські органи можна проектувати. Вони моляться науці про тіло, а не тому, хто його нам дав! Він нацист. І то найгіршого ґатунку.

— Але ж ти говорив, — торочив Арчі, намагаючись довести свою думку, — ти казав, що то не ваша війна. Що ви цього не хотіли. Якщо вже хтось і має у цьому джипі причини, щоби звести порахунки з цим божевільним бошем…

— Французом. Він француз.

— Гаразд, нехай француз. Так от, якщо вже хто і має за що з ним порахуватися, то хіба я. Ми ж билися за англійське майбутнє. За Англію. Розумієш? — викрикував Арчі, напружуючи свій мозок, — за демократію там, недільні обіди і… і… прогулянки по пірсу, і сосиски, і вівсянку — за всі речі, які є нашими. Не твоїми.

— Ти маєш рацію, — сказав Самад.

— Що?

— Саме ти і мусиш це зробити, Арчі.

— Я б краще випив какао!

— Джонсе, твоя доля дивиться тобі просто в обличчя, а ти у цей час шкурку ганяєш, — злісно розсміявся Самад, усе ще міцно тримаючи Доктора за волосся.

— Обережно! — гукнув Арчі, намагаючись дивитися на дорогу, хоча Самад крутнув шию полоненого, мало її не зламавши. — Послухай, я не кажу, що він не заслуговує смерті.

— Тоді зроби це. Зроби це.

— Але чому тобі так достобіса важливо, щоби це зробив я? Знаєш, я ніколи ще не убивав людей — ні в такий спосіб, ні в бою. Людину не можна убивати в машині… я цього не зроблю.

— Джонсе, це просто питання, що ти робитимеш, коли настане твій час. І воно дуже мене цікавить. Давай вважатимемо цю ніч перевіркою одного давнього переконання. Експериментом, якщо хочеш.

— Я не знаю, про що ти.

— Я хочу знати, що ти за людина, Джонсе. На що ти здатен. Джонсе, ти боягуз?

Арчі зненацька спинив джип.

— До біса, он як ти ставиш питання?

— Ти ні за що не борешся, Джонсе, — продовжував Самад, — ні за віру, ні за політику. Навіть за свою країну ти не борешся. Як твої кревні підкорили моїх — це якась довбана таємниця. Ти ж нуль без палички, хіба ні?

— Хто?

— І ще й ідіот на додачу. Що ти збираєшся розказати своїм дітям, коли вони запитають тебе, хто ти і що ти? Ти хіба знатимеш? І взагалі, хіба ти коли-небудь це знав?

— А ти хто такий, достобіса?

— Я Мусульманин, і Чоловік, і Син, і Віруючий. Я переживу останні дні.

— Ти довбаний пияцюра і ще… ще ти наркоман. Ти ж на порошку зараз, нє?

— Я Мусульманин, і Чоловік, і Син, і Віруючий. Я переживу останні дні, — повторив Самад, наче мантру.

— Та що вся ця довбана фігня значить? — вигукнув Арчі й схопив загривок доктора Каліки. Потягнув його залите кров’ю обличчя до себе так, що їхні носи майже зіткнулися. — Ти, — прохрипів Арчі, — ти йдеш зі мною.

— Я б зробив це, месьє, але… — і Доктор показав на свої прикуті до панелі руки.

Арчі відімкнув наручники іржавим ключем, випхав Доктора з машини і повів його у пітьму, геть від дороги, мітячи цівкою пістолета Мак П’єру Перре точно в основу черепа.

— Ти збираєшся вбити мене, хлопче? — запитав доктор Каліка, доки вони йшли.

— Схоже на те, нє? — сказав Арчі.

— А можна попросити пощади?

— Якщо тобі так хочеться, — відказав Арчі, штовхаючи його вперед.

Через п’ять хвилин Самад, який залишився у джипі, почув постріл. Це змусило його зірватися на ноги. Забив комара, котрий кружляв довкола зап’ястка, шукаючи, де б смачніше вкусити. Піднявши голову, побачив, що Арчі повертається весь у крові й накульгуючи, то видимий, то невидимий, освітлений і знов ледве помітний у світлі автомобільних фар. Тепер він виглядав на свій ніжний вік, його біляве волосся, здавалось, палало, а кругле, як місяць, обличчя мало вираз, як у дитини, коли вона вперше бачить світ.

Усе просто, як у грі в крикет: якій команді ти кричиш «браво»? Ти все ще озираєшся назад чи вже думаєш над тим, де ти є?

Діти, Самад підчіпляв дітей, як підчіпляють інфекційні хвороби. Не те щоб усе було аж так погано — свої двоє були у нього бажані — наскільки діти взагалі можуть бути бажаними для чоловіка, — але він не підозрював, що так буде. Про це ніхто не попереджає — про те, що доведеться знатися на дітях.

Років сорок він мандрував собі життєвим автобаном і навіть не підозрював, що, наприклад, між роздовбаним устаткуванням придорожніх СТО жили покидьки суспільства — скиглячий і нудотний прошарок; він про них нічого не знав, і взагалі це його не обходило. А потім, десь посередині вісімдесятих, він заразився дітьми; дітьми