Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

– Пане намісник, чайки готові.

– І я готовий, – спокійно відповів Скшетуський.

Розділ X

Прудкі човни летіли за течією, ніби ластівки, відносячи молодого лицаря та його долю. Через високу воду пороги особливої небезпеки не являли. Минули Сурський, Лоханський, щаслива хвиля перенесла чайки через Воронову Забору; проскреготіли вони, щоправда, по дну Княжого та Стрільчого, та ледь-ледь – торкнулися тільки, не розбилися; і ось, нарешті, вдалині завиднілася піна й коловерті страшного Ненаситця. Тут доводилося висаджуватись, а чайки тягти волоком по берегу. Ця повільна й тяжка робота зазвичай забирала цілий день. На щастя, від минулих, мабуть, волоків по всім березі лежало безліч колод, які підкладалися під човни для зручності пересування по ґрунту. В усій окрузі і в степу не було ні душі, на річці не виднілося жодної чайки – пливти на Січ не міг уже ніхто, крім тих, кого Гродзіцький повз Кодак пропускав, але саме Гродзіцький навмисно відрізав Запоріжжя від решти світу. Отож тишу порушував тільки гуркіт хвиль об скелі Ненаситця. Поки люди волокли чайки, Скшетуський оглядав це надзвичайне диво природи. Жахливе видовище вразило його. На всю широчінь упоперек ріки йшли сім кам’яних перепон, які стирчали з води, чорні, погризені хвилями, що проломили в них подоби воріт і проходів. Річка всією вагою води своєї била в ці перепони й одлітала назад, скажена, знавісніла, спінена білими вируючими бризками; потім, ніби неприборканий скакун, робила ще одну спробу перескочити їх, але, відкинута ще раз, перш ніж зловчитися ринути крізь проломи, зубами, можна сказати, вгризалася в скелі, закручувалась у безсилій люті в страшенні водоверті, стовпами злітала вгору, закипала окропом і, як утомлений звір дикий, тяжко відсапувалась. І знову – ніби канонада сотні гармат, виття цілих вовчих зграй – схропне, натужиться, і перед новим пасмом точнісінько така ж боротьба, таке ж шаленство. А над безоднями зойки птиць, ніби приголомшених цим видовищем, а між пасмами похмурі тіні скель, які дрижать на в’язкій грязюці, наче тіні злих духів.

Люди, що тягли човни, звичні, мабуть, до всього цього, тільки хрестились, остерігаючи намісника, щоб не дуже-то підходив до води. Існувало повір’я, що тому, хто довго дивився на Ненаситець, врешті-решт ввижалося таке, від чого мішався розум, а ще говорили, що з водоверті часом висувалися довгі чорні руки і хапали тих, хто необережно наблизився, і тоді жахливий регіт розлягався в безодні.

Ночами перетягувати волоком чайки боялися навіть запоріжці.

Того, хто самотужки не долав на чайці порогів, у низове товариство не приймали, одначе Ненаситець був винятком, бо його скелі вода ніколи з верхом не покривала. Хіба що про Богуна співали сліпці, начебто він і через Ненаситець проплив, але ніхто не вірив цьому.

Перетягування суденець зайняло майже весь день, і сонце вже хилилося на захід, коли намісник знову ступив у човен. Наступні пороги подолали без великих зусиль, оскільки вони повністю були залиті водою, а затим мандрівники зрештою вибралися в «тихі низові води».

По дорозі бачив пан Скшетуський на Кічкасовому урочищі величезну купу білого каміння, яку князь на пам’ять свого перебування звелів насипати і про яку пан Богуслав Маскевич розповідав у Лубнах. Звідси до Січі було вже недалеко, та позаяк намісник по Чортомлицькому лабіринту не хотів уночі пливти, вирішили заночувати на Хортиці.

Він мав надію зустріти хоч одну живу запорізьку душу і попередньо дати знати про себе, щоб стало відомо, що посол, а не інша яка людина їде. Одначе Хортиця здавалася безлюдною, і це дещо здивувало намісника, бо від Гродзіцького було відомо, що тут на випадок татарської інкурсії завжди перебуває козацький загін. Скшетуський із кількома жовнірами пішов на розвідку доволі далеко від берега, та весь острів перетнути не встиг, оскільки довжиною острів був понад милю, а вже опускалася темна й не дуже погожа ніч; отож довелось повернутися до чайок, які тим часом люди його повитягали на берег, устигнувши ще й розвести багаття від комарів.

Ніч здебільшого минула спокійно. Жовніри і перевізники спали біля багать. Не стуляли очей тільки вартові, а з ними й намісник, якого після відплиття з Кодака мучило жорстоке безсоння. На додачу до всього ще й сильно лихоманило. Часом учувалися йому кроки, що наближалися з глибини острова, або якісь дивні голоси, що нагадували віддалене козине мекання. Однак він вирішив, що йому мариться.

Раптом, коли почало світліти небо, перед ним виникла темна постать.

Це був один із вартових.

– Пане, йдуть! – похмуро сказав він.

– Хто такі?

– Либонь, низові: душ сорок.

– Добре. Це небагато. Підіймай людей! Очерету підкинути!

Жовніри миттю підхопилися. Підгодовані багаття зметнули вгору полум’я й освітили чайки, а біля них жменьку людей намісника. Тут же до своїх приєдналася й варта.

Тим часом безладні кроки багатьох людей чулися вже цілком виразно: на деякій віддалі вони стихли, зате чийсь погрозливий голос запитав:

– А хто там на березі?

– А ви хто? – відгукнувся вахмістр.

– Одвічай, вражий сину, а то з пищалі запитаю!

– Його ясновельможність пан посол од ясновельможного князя Яреми Вишневецького до кошового отамана, – голосно вигукнув вахмістр.

Голоси в невидному натовпі змовкли: напевно, там почали тихо радитись…

– А виходь-но сюди! – знову крикнув вахмістр. – Не бійся. Послів не чіпають, але й посли не зачеплять.

Знову пролунали кроки, і невдовзі декілька десятків постатей з’явились із темряви. По смаглявих обличчях, низькорослості та кожухах, вивернутих хутром назовні, намісник одразу зрозумів, що це здебільшого татари. Козаків було душ десять. У голові Скшетуського блискавкою промайнуло, що коли татари на Хортиці, значить, Хмельницький уже повернувся з Криму.

Верховодив натовпом велетенського зросту літній запорожець з обличчям диким і жорстоким. Підійшовши до багаття, він запитав:

– А хто тут посол?

І зразу ж почувся сильний запах горілки – запорожець був, як видно, п’яний.

– Хто ж тут посол? – повторив він.

– Я посол, – із гідністю відповів пан Скшетуський.

– Ти?

– Брат хіба я тобі, тикаєш?

– Май шану, хаме! – втрутився вахмістр. – Годиться говорити: ясновельможний пан посол!

– На погибель же вам, чортові сини! Щоб вам серпяхова смерть! Ясновельможні сини! А чого це вам до отамана?

– Не твоє діло! А життя твоє від того залежить, як скоро посол до отамана прибуде.

Тут іще один запорожець вийшов із натовпу.

– А ми ж тут по волі отамана, – сказав він, – стережемо, щоб ніхто від ляхів не приходив, а хто прийде, того, сказано, в’язати й приправляти, що ми і зробимо.

– Хто йде добровільно, того в’язати не будеш.

– Буду, бо такий наказ.

– А чи