Зима у горах - Джон Вейн

—     Якщо ви так хочете,— відповіла вона байдужим тоном, проте коли вони опинилися на дивані поряд, він не міг присилувати себе ні заговорити, ні присунутися до неї.

—     Вечеря була чудова. Дякую,— мовила вона.

—     А я вдячний вам за те, що ви провідали мене. Приїхати сюди машиною набагато морочливіше, ніж...

—     Ми щось не про те говоримо,— спокійно докинула вона.

—     Як не про те?

—     Не про те, що значно складніше.

Якусь хвилину він мовчав, потім сказав:

—     Певного мірою ми говоримо саме про те. Про серйозні речі і ні про що інше.

—     А я гадала, що трохи розважуся тут,— мовила вона, дивлячись у вогонь.

—     Людям мого віку не до розваг,— сказав він.— Якщо 'ж вони їх прагнуть, якщо шукають їх скрізь, то це означає, що в їхньому житті не все гаразд.

—     А як щодо людей мого віку? — спитала вона.

—     Зовсім інакше. У людей вашого віку попереду більше часу, і тому вони спокійніші. Вони ще мають час влаштувати своє життя, зруйнувати його і побудувати наново — таке, яке їм до вподоби.

—     Якщо тільки відчувають потребу в цьому.

Він обережно зауважив:

—     Мабуть, краще, коли така потреба є. І, певно, погано, коли з самого початку все складається надто добре.

—     Чому? Ви хочете повторити мені всі оті бородаті дурниці про зламану кістку, яка зростається на місці перелому ще міцнішою?

—     Почасти й це, але і дещо інше. Люди, які вальсують просто в щасливе життя, не наробивши помилок і не зазнавши лиха, не усвідомлюють, чого вони уникли, і тому не бувають належним чином вдячні за те, що їм поталанило, не цінують цього.

Дженні надпила з келиха. У відсвітах вогню з каміна червоне вино мерехтіло соковитим і густим світлом, джерело якого, здавалося, було в ньому самому.

—     Скажіть, Роджере, ви філософствуєте заради задоволення послухати власний голос, що прорікає мудрість? Чи у вас є якась особиста причина говорити все це мені?

В короткій мовчанці, що запала, Роджер теж випив вина. Але воно на нього не діяло. Напруження в ньому було надто велике, щоб його могло подолати спиртне.

—     Так, у мене є особиста причина.

—     Ну що ж, давайте послухаємо.

—     Я хочу, щоб ви були моєю.

—     Не кажіть дурниць,— відповіла вона з північним акцентом.

Він знову випив.

—     Чому ж це дурниці?

—     Тому що я заміжня жінка з двома дітьми.

—     Але ви одружені не з тією людиною. Ваше заміжжя не приносить вам щастя.

Вона мовчки нахилилась і взяла з підлоги свою сумочку. Роджер подумав, що вона шукає сигарету, щоб, закурюючи, виграти трохи часу і відбити його випад. Але, на його подив, вона вийняла окуляри в товстій чорній оправі. Наділа їх і уважно подивилась на нього.

—     Нащо ви це?

—     Хочу розгледіти ваше обличчя,— відповіла вона. Від товстих темних скелець під чорним пасмом волосся, що закривало їй чоло, її обличчя здавалося по-дитячому ніжним і беззахисним. І очі її за цими скельцями були зовсім як у скривдженої дитини.— Я надто марнославна і тому весь час ходжу без окулярів. Але надіваю їх, коли мені треба що небудь роздивитися. А освітлення тут не дуже яскраве.

—     У найманому помешканні воно ніколи не буває яскраве,— сказав він.

—     Не ухиляйтеся від теми розмови. Я хотіла добре розгледіти ваше обличчя, щоб збагнути, що у вас на думці, коли ви заводите розмову про мого чоловіка й мій шлюб.

—     О,— промовив він,— якщо вас цікавить тільки це, ви можете зняти свої окуляри. Тут немає ніякої таємниці. Я скажу вам саме те, що маю на думці,— Але він ще й сам не знав, чи зуміє передати свої почування простими, зрозумілими словами, щоб хоч самому розібратися в усьому, не кажучи вже про неї.

—     То кажіть,— Окулярів вона не зняла.

—     Я самотній і далекий від того, щоб бути щасливим. Навряд чи це в мені промовляє жалість до самого себе: я намагаюсь оцінювати своє становище цілком об’єктивно. Моє життя наблизилося до холодного, вітряного перехрестя, і я не знаю, куди йти далі. Я можу розраховувати на затишне життя, але сам затишок не дасть мені щастя. Я втратив мету в житті.

—     Що ж сталося, чому ви її втратили?

—     У мене помер брат. Він був хворий, і я доглядав його.

—     Шкода, звичайно, що він помер, бо ви, очевидно, любили його. Але його смерть, мабуть, принесла вам полегкість.

—     От саме це й найважче пояснити.

—     А ви спробуйте,— сказала вона, сівши зручніше й відкинувшись на спинку дивана.

—     Бачите, Джеффрі весь час був зі мною, але зовсім не тому, що я єдиний міг його доглядати. Безперечно, багато хто міг би робити це, причому куди краще і кваліфікованіше, ніж я. Я часто дратувався і часом бував зовсім не тією людиною, яка б мала опікуватися ним,— Роджер помовчав, потім повів далі: — Сказавши, що Джеффрі був хворою людиною, я посоромився вжити більш точне слово. Насправді він був душевнохворим — у нього була зруйнована нервова система. Уражені і нерви, і психіка.

—     Він такий народився?

—     Ні, таким його зробила війна.— Він знову помовчав.— Мені не хотілось би про це розповідати.

—     Якщо ви не розповісте, то як же я зрозумію?

Він обернувся до неї.

—     А ви хочете зрозуміти?

—     Ви ж самі хочете, щоб я зрозуміла, хіба ні?