В.І.Н. (Вибору іншого немає) - Валентин Терлецький
Не спавши через тривожні думки цілу ніч, Шульц з самого ранку примчав до редакції і увірвався до кабінету головного редактора. Проігнорувавши його привітання і мляво потиснувши простягнену руку Сашпаша, Шульц прокричав:
«З цим усім треба щось негайно робити! Ми повинні дати якесь спростування, звернення до громадськості, якусь роз’яснювальну статтю, ми повинні діяти! Адже це все пішло з нашої... моєї подачі. Я не можу спокійно сидіти і просто спостерігати за тим, що відбувається. Чи ви цього не розумієте?»
«Стривай, Шульце. Присядь, охолонь трохи. Я зараз попрошу Людочку зробити нам кави...», — Сашпаш спробував посміхнутися, але це вийшло криво і нещиро.
«Послухайте! Цю кашу ми заварили разом і розгрібати наслідки будемо також спільно. Я нікому не дозволю спекулювати на Його імені, і, тим більше, робити на цьому брудний бізнес!»
«Ти не дозволиш?», — Сашпаш нервово і відразливо засміявся, відштовхнувся руками від столу і відкотився на своєму м’якому шкіряному кріслі аж до самої стіни, на якій білозубо і нещиро посміхався з портрету теперішній Президент країни. — «Вибач, але хто ти такий, аби щось комусь дозволяти? Чи, може, ти маєш якісь права на Його ім’я, аби забороняти іншим ним користуватися? Розслабся, Шульце, у цьому процесі немає жодної твоєї провини, а, тим більше, нашої. І взагалі — що саме тебе так зачепило? Я справді не розумію», — Сашпаш ритмічно повертався на кріслі в різні боки, рвучко потираючи долонями його поручні.
«А хіба ви не бачите, що зараз коїться? Не помічаєте всіх цих публікацій, телерепортажів, акцій, всієї цієї ахінеї та спекуляцій, прив’язаних до Його імені? Хіба вас це не обходить?»
«Знову не розумію, до чого ти ведеш. Усе це, як ти правильно помітив, стосується лише Його, і аж ніяк не стосується нас з тобою. Ми свою справу зробили чесно і фахово. Ми нагадали місту й суспільству про їхнього талановитого, але зацькованого ними ж земляка, яким вони можуть навіть пишатися, якщо, звісно, захочуть. Ось вони й пишаються, але роблять це по-своєму, так, як вважають за потрібне. То що в цьому поганого? З одного боку, це підтримує й підживлює пам’ять про Нього, популяризує Його твори, з іншого — певні люди використовують Його ім’я у своїх інтересах, і хай їм грець, я можу лише поважати їх за вміння вчасно зорієнтуватися і впіймати власну вигоду за будь-яких обставин, а з третього — люди вільні самі обирати собі кумирів, взірців для наслідування, і якщо у них зараз попит саме на таких героїв — будь ласка! Ми лише підказуємо їм можливі шляхи, а остаточний вибір вони роблять самотужки. Все до банальності просто, і не треба забивати свій мозок дурницями… До речі, як ти себе почуваєш після травми?»
«Це не дурниці, коли людям пропонують взяти від Нього лише все погане, що у Нього було, наслідувати Його слабкі сторони, робити культ з Його вад і пороків. Це насправді біда! А хтось спритний ще й заробляє на цьому гроші. Хіба це правильно?»
«А ти доведи, що це неправильно. Ми живемо в такі часи, коли кожен сам для себе визначає, що є вірним, а що — хибним, і у кожного власні кордони моральності. І це добре, адже у людей є вибір. А якщо людина не дурна, то сама відрізнить зерно від полови і зробить належні висновки. До того ж, ти ніяк тепер не зможеш вплинути на ситуацію, бо не маєш для цього потрібних важелів. Свою справу ти вже зробив, а хто і як скористається її плодами — не тобі вирішувати».
«Як це — не мені? Я почуваюся винним у тому, як зараз спотворили Його образ і що тепер коїться у суспільстві. Це я запустив цю хвилю. Це я...»
«Це ти, між іншим, отримав за статті про Нього декілька премій від нас та гонорарів від інших видань... Слухай, не перебільшуй своїх звитяг, а то так і до зіркової хвороби недалеко. Ти просто виконував свою роботу, редакційне завдання, і в цьому немає ніякого подвигу. Так що не приписуй собі всього цього галасу. Ти лише журналіст, виконавець, роботяга. Чи, може, ти панікуєш, що не встиг, як деякі, ще більше нагріти на цьому руки?», — Сашпаш пильно поглянув на Шульца з-під навислих над очима кущистих брів і загрозливо замовк.
«Вибачте, але ви зараз верзете дурниці», — Шульц рвучко підвівся зі стільця і покрокував до дверей, — «Що б ви там собі не думали, я не збираюся сидіти, склавши руки, і чекати, доки люди зовсім втратять здоровий глузд. Треба щось робити, і негайно. Я діятиму! Я обов’язково щось вигадаю, аби виправити те, що накоїв...»
«До речі, супермене, ти повернувся з лікарняного? Для тебе є ексклюзивне завдання на наступний номер!», — останню фразу Сашпаш прокричав вже у порожні прочинені двері, за якими зник його підлеглий.
Шульц забіг до свого кабінету і почав нишпорити у шухлядах робочого столу, вивергаючи на підлогу кілограми накопичених не одним поколінням тутешніх працівників різноманітних блокнотів, рекламних буклетів, телефонних книг, довідників, калькулятори, теки, файли, диски, десятки поламаних авторучок й олівців, старі диктофони, батарейки, календарі, шнури, запальнички, навіть автоматні гільзи, та інший мотлох, яким завжди напхані журналістські лігва. Якраз у цей момент до кімнати увійшла Галя.
Заскочена безладом, що його наробив Шульц, Галя зупинилася серед розкиданих паперів і здивовано глянула на колегу. Проте він не звернув на неї жодної уваги, продовжуючи наполегливо копирсатися у нетрях свого столу.
«Гмммм... Я можу якось пролізти до свого місця чи зараз мені краще не рипатися?», — обережно промовила Галя, з гіркою посмішкою піднявши з підлоги маленького рожевого одноокого зайця, який, судячи з усього, теж багато років був заручником Шульцевого столу.
«Лізь, якщо треба», — не дуже привітно прогуркотів Шульц, навіть не визирнувши з-під столу.
