Смерть бере відпустку - Жозе Сарамаго

й до ворожки не ходити, що ця людина, а зі смертю відбулося те саме, непомітно для себе почне поводитися так, наче вона сама собі пані, й визначати не лише що` їй робити, а й коли та як. Тільки цим можна доладно пояснити, чому смерть не вважала за потрібне просити дозволу згори, коли вона ухвалила й перевела в життя відомі нам несвітські рішення, що без них ця оповідь, на щастя чи на жаль, не могла б з’явитися на світ. І чому вона навіть про це не подумала. І який же парадокс, саме тепер, коли її аж розпирає від задоволення через новину, що влада над людськими життями кінець-кінцем належить тільки їй і що ні перед ким за неї не треба звітувати, ні сьогодні, ні перегодом, коли від диму слави їй паморочиться в голові, вона не може уникнути боязкого почуття полегші, яке приходить до когось, хто, вже застуканий було на провині, останньої миті якимось дивом виходить сухим із води, А таки ж воно мене оминуло.

Незважаючи ні на що, смерть, яка ось тепер підводиться зі свого стільця, це імператриця. Місце їй належалося б не в цьому льодуватому підземеллі, де її наче живцем поховано, а на верхівці найвищої гори, звідки вона заправляла б долями світу, поблажливо дивилася б на людське стадо, як воно рветься й сіпається в усі боки, не усвідомлюючи, що всі напрямки ведуть до того самого пункту призначення, що ступити крок назад так само наближає до смерти, як і ступити крок уперед, що все сходить на те саме, бо кінець усе одно буває однаковий, той, що про нього якась частинка тебе ніколи облишить думати, темне тавро твого непозбутнього людського стану. Смерть тримає в руці формуляр музи´ки. Вона знає, що з ним треба буде щось зробити, але що саме, ще не надумала. По-перше, вона мусить заспокоїтися, усвідомити, що вона не стала відтепер на більшу міру смертю, ніж раніше, що єдина відмінність між днем учорашнім і сьогоднішнім, це більша певність того, чим вона є. По-друге, відзискана нарешті спроможність порахуватися з віолончелістом не дає підстав забути про потребу розіслати сьогоднішні листи. Не встигла вона це подумати, як на столі перед нею вмить з’явилися двісті вісімдесят чотири формуляри, половина на жінок, половина на чоловіків, і водночас двісті вісімдесят чотири аркуші та двісті вісімдесят чотири конверти. Смерть знову сіла, відклала вбік формуляр музи´ки, й заходилася писати. У пісочному годиннику, розрахованому на чотири години, остання піщинка переси´палася б тієї самої миті, коли вона ставила підпис під двісті вісімдесят четвертим листом. Ще за годину всі конверти були заклеєні, готові вирушити до адресатів. Смерть пішла по вже тричі висланого й тричі повернутого листа й поклала його згори на стос фіолетових конвертів, Я дам тобі останній шанс, промовила вона. Звичний порух лівої руки, й листи зникають. Та не минуло й десяти секунд, як лист до музи´ки безгучно знову вигулькнув на столі. Тоді смерть сказала, Чого ти хотів, те тобі й буде. Вона витерла в формулярі дату народження й перенесла її на рік пізніше, а відтак змінила ще й вік, де було написано п’ятдесят, переправила на сорок дев’ять. Цього тобі не вільно робити, озвалася з віддалі коса, Уже зробила, Це потягне за собою наслідки, Тільки один, Який, Смерть, аж нарешті, того проклятущого віолончеліста, що кепкує собі з мене, Але ж він, сердега, навіть не знає, що вже мав би бути мертвим, У моєму сприйнятті воно виглядає так, ніби він знає, В усякому разі ти не маєш права та повноважень вносити зміни до формуляру, От і неправда твоя, я маю всі права та всі повноваження, я є смерть, і завваж, що я ніколи нею не була до такої міри, як від сьогодні, Ти сама не відаєш, у що вскочиш, застерегла коса, В усьому світі є тільки одне місце, куди смерть не може вскочити, І що ж це за таке місце, Те, що його називають домовиною, труною, дубовиною, деревищем, гробом, саркофагом, туди я не потраплю, туди потрапляють лише живі, після того, ясна річ, як я їх уб’ю, Скільки слів позначають одну річ, та ще й таку безрадісну, Така вже в людей заведенція, їхня мова, то завжди недомовка.

Смерть має план. Зміна року народження музи´ки була тільки першим кроком в операції, де, як ми одразу можемо заповісти, будуть застосовані засоби геть виняткові, ніколи не використовувані за всю історію стосунків людського роду зі своєю шляхетною ворогинею. Наче в шаховій грі, смерть посунула вперед королеву. Ще кілька ходів, і буде поставлений мат, партія закінчиться. Напрошується запитання, чому смерть не вертається до поперед­нього трибу існування, коли люди вмирали просто тому, що прийшла їхня година, без очікування на поштаря, який принесе їм листа фіолетового кольору. У цьому запитанні є своя логіка, але й у відповіді логіки не менше. По-перше, йдеться про справу чести, самоповаги, професійної гордости, адже в очах усієї спільноти поновлення смертю попередніх простакуватих практик дорівнювало б визнанню нею власної поразки. Коли вже чинні на сьогодні правила передбачають використання ли­стів фіолетового кольору, то віолончеліст мусить померти відповідно до їхніх приписів. Уявімо-но себе на смертиному місці, й слушність її розумування для нас вочевидниться. Ясна річ, як ми вже чотири рази мали нагоду бачити, ключова проблема доправлення адресатові вже геть здороженого листа нікуди не поділася, й саме тут задля досягнення жаданого результату ввійдуть у дію ті виняткові засоби, на які вже натякалося. Та не випереджаймо подій, поспостерігаймо за тим, що смерть робить тепер. А саме в цю мить вона не робить нічого такого, чого не робила раніше, тобто, якщо вдатися до розмовного вислову, валандається, хоча, правду мовивши, про неї влучніше було б сказати, що вона не валандається, а справляє сидні. І робить вона це повсюди рівночасно. Їй не треба бігати за людьми навздогін, вона завжди буде при них. Тепер, завдяки системі листовного попередження, вона могла б спокійнісінько сидіти у своєму підземеллі й чекати, поки пошта виконає роботу, але власну натуру не переробиш, їй треба почуватися вільною, розкутою. Як завважено в давньому прислів’ї, не потрібна солов’ю золота клітка, краща йому зелена вітка. Тож у переносному значенні смерть перелітає з віт­ки на вітку. Вона більше не скоїть дурниці або непрощенної слабкости тлумити в собі найкраще, свою бежмежну здатність розпросторюватися, а отже, не повторить прикрого зусилля, потрібного, щоб самообмежитися й утримувати себе на останньому порозі видимости, не переступаючи його, як вона це на превелику силу зробила була вночі, впродовж тих годин, що вона їх провела в помешканні музи´ки. Присутня, як ми вже тисячу й один раз сказали, повсюдно, вона й там бачить усе. Пес спить надворі, на осонні, чекаючи повернення господаря додому. Він не знає, куди й навіщо той пішов, бажання вистежити його за слідами, якщо й навідувало пса колись, то вже минуло, бо гарних і гидких запахів у столичному місці забагато, й вони кого завгодно зіб’ють на манівці. Нам