Прозріння - Жозе Сарамаго

стояли два прикордонних пости, але це сталося тому, що молодий офіцер, який командував цими постами, дозволив переконати себе не так повторними присягами у вірності кандидатів на перетин кордону режимові та в їхній ідеологічній чистоті, як наполегливими запевненнями, що уряд знає про втечу і схвалив її. Та водночас, щоб урятуватися від сумнівів, які несподівано опанували його, офіцерик зателефонував на два сусідніх пости, де колеги виявили люб’язність нагадати йому, що накази, віддані війську на самому початку блокади, забороняють пропускати через кордон бодай одну живу душу і їх не можна порушувати, навіть якби в тебе виникла потреба врятувати батька від шибениці або добігти до сільської хати, щоб народити там дитину. Глибоко стривожений тим, що ухвалив помилкове рішення, яке, безперечно, буде витлумачене, як очевидне й можливо умисне порушення наказу, за що його віддадуть під трибунал і, поза всяким сумнівом, розжалують, молодий офіцер викрикнув, щоб негайно опустили шлагбаум, заблокувавши в такий спосіб кілометровий караван автомобілів і фургонів, завантажених до самого даху й поверх даху, що вишикувався на дорозі. Дощ усе падав і падав. Немає сенсу приховувати, що несподівано поставлені перед своєю відповідальністю, члени комітету не склали руки, чекаючи, коли Червоне море розступиться перед ними. Вони задіяли свої мобільні телефони і стали будити всіх впливових осіб, яких, на їхню думку, можна було вирвати зі сну, не надто їх роздратувавши, й цілком можливо, що складний випадок був би розв’язаний у найліпший спосіб для розгублених утікачів, якби не шалений опір міністра оборони, який рішуче заявив, Без мого наказу нікого не пропускати. Як уже, либонь, зрозуміли мої здогадливі читачі, комітет про нього забув. Тут треба нагадати, що міністр оборони перебуває не на вершині влади, що він повинен підкорятися прем’єр-міністрові, а ще вище перебуває керівник держави, якого всі повинні шанувати не менше, а може, й більше. Хоч у більшості випадків вирішального значення це не має. Тому й сталося, що прем’єр і міністр оборони зіткнулися у справжній діалектичній битві, де резони летіли від одного до другого й у зворотному напрямку, наче вогняні кулі, й міністр оборони зрештою капітулював. Він був сердитий, у поганому настрої, але мусив визнати свою поразку.

Природно, читач захоче довідатися, який вирішальний, неспростовний аргумент застосував прем’єр-міністр, щоб зламати опір упертого співрозмовника. Він був простий і незаперечний, Мій дорогий міністре, скажіть-но, примусьте свою голову працювати, які завтра будуть наслідки, якщо сьогодні ми зачинимо двері перед людьми, які голосували за нас, Якщо я правильно пам’ятаю, наказ, виданий радою міністрів, велить не пропускати нікого, Я хвалю вас за добру пам’ять, але вряди-годи накази треба послаблювати, а надто тоді, коли виникає така потреба, як оце тепер, Не розумію, Я поясню вам завтра, коли ми розв’яжемо цю важку ситуацію, придушимо заколот і заспокоїмо уми, ми призначимо нові вибори, так чи не так, Так, То ви гадаєте, що ті, кому ми сьогодні не дозволили покинути місто, голосуватимуть за нас, Найімовірніше, не голосуватимуть, А нам потрібні їхні голоси, згадайте, що партія центру наступає нам на п’яти, Розумію, Позаяк ви це розумієте, то, будь ласка, віддайте наказ, щоб людей пропускали, Гаразд, пане міністр. Прем’єр-міністр поклав телефонну слухавку, подивився на годинник і сказав дружині, Схоже, я ще можу поспати години півтори або дві, й додав, Не думаю, що цей суб’єкт увійде до уряду, коли його доведеться сформувати знову, Ти не повинен допускати, щоб тебе не шанували, сказала його дорога половина, Таких, хто мене не шанує, немає, моя люба, але, на жаль, усі зловживають моєю поступливістю, Це одне й те саме, сказала дружина, вимикаючи світло. Не минуло й п’ятьох хвилин, як знову задзвонив телефон. Це знову був міністр оборони, Пробачте мені, я не хотів уривати вам заслужений відпочинок, але, на жаль, у мене немає іншого виходу, Що у вас тепер, Дрібниця, про яку ми не подумали, Яка дрібниця, запитав прем’єр, не приховуючи роздратування від множини займенника ми, Проста, але дуже важлива, Кажіть прямо, не примушуйте мене гаяти час, Я запитую себе, чи можемо ми бути певні, що вся та людність, яка хоче перетнути кордони міста, належить до нашої партії, запитую себе, чи повинні ми задовольнятися тим, що вони запевняють, ніби голосували за нас на виборах, запитую себе, чи серед сотень автомобілів, які тепер стоять на вулицях, немає машин з агентами заколоту, готовими заразити білою чумою ще не заражену частину країни. Прем’єр-міністр відчув, як йому стиснуло серце, коли він зрозумів, що припустився помилки. Цю можливість виключати не можна, промурмотів він, Саме тому я вам і зателефонував, сказав міністр оборони, далі закручуючи гайку. Тиша, яка настала після цих слів, ще раз довела, що час не має нічого спільного з тим, який показують нам годинники, ці апарати, зроблені з коліщат, які не думають, і пружини яких не наділені відчуттями, позбавлені духу, який дозволив би їм уявити, що п’ять окремих секунд, перша, друга, третя, четверта й п’ята, були болісними тортурами для однієї сторони й витонченою втіхою для другої. Рукавом піжамної куртки, що так доречно виявився під рукою, прем’єр-міністр витер від рясного поту лоб, потім, ретельно підбираючи слова, сказав, Справді, наша справа вимагає ретельнішого розгляду, ситуацію треба обміркувати як слід, загострити кути проблеми завжди буде помилкою, Я теж так думаю, А яка ситуація в цю мить, запитав прем’єр-міністр, Надзвичайно нервова в окремих місцях, на деяких постах довелося навіть стріляти в повітря, Ви можете щось запропонувати мені як міністр оборони, Якби умови для маневрів були кращими, я наказав би атакувати, але позаяк усі дороги забиті автомобілями, це неможливо, І як би ви атакували, Наприклад, пустив би в наступ танки, Ну гаразд, а коли б перший танк і перший автомобіль зіткнулися мордами, я знаю, що ані танк, ні автомобіль морд не мають, це тільки так іноді кажуть, на вашу думку, що сталося б, Зазвичай людей опановує страх, коли вони бачать, як на них насувається танк, Але секунду тому я почув із ваших уст, що дороги щільно забиті автомобілями, Так, пане прем’єр-міністр, Тому першому автомобілю буде нелегко повернути назад, Атож, повернути йому буде дуже важко, проте якщо ми не дозволимо, щоб він перетнув лінію кордону, йому доведеться зробити це, Але не в ситуації паніки, яку створить наступ танків із наведеними на нього гарматами, Ваша правда, пане прем’єр, Одне слово, ви не маєте жодної ідеї, як можна подолати труднощі, сказав прем’єр-міністр, бачачи, що команда й ініціатива тепер