Судний день - Ярослав Іванович Ярош
– Аж ніяк. Уніати такі ж люди, як і православні, я з повагою ставлюся до всіх.
– Тоді чому не хочеш прислужитися воєводі?
Гонта хмикнув.
– Бо тоді люди відвернуться від мене: не буде більше ані поваги, ані розуміння, ані допомоги. Козацька міліція втратить свою вагу, а люди нас називатимуть відступниками. Це не дурниці, пане губернаторе. Якщо козаки перестануть бути мостом поміж воєводою і поспільством, то прірва зробиться. Люди підуть за москалями…
Губернатор замислився.
– Гаразд, залишимо це питання на потім. Що ж до конфедератів, то зробимо так: сьогодні має до нас прибути пан Воронович…
– Воронович? – перепитав Гонта.
– Так, ротмістре. У нас буде нарада, тож ти, сотнику, зможеш поговорити з ним і навести свої докази.
Гонта спохмурнів:
– Та що з ним говорити! Під арешт би його…
– Не дурій, сотнику. Ти ж розумієш, чим це обернеться. Чого-чого, а воювати з конфедератами мені не дуже хочеться…
На цьому розмова обірвалася, однак, як і обіцяв Младанович, сотника Гонту покликали ввечері до будинку губернатора.
Жив пан Младанович досить заможно. Гонта не раз бував у його домі, тож відразу потрапив у кабінет, де мала відбутися нарада. Тут уже був сам господар, а також його гості, котрих пан Гонта впізнав одразу: пан Канівський і пан Хічевський. Четвертого сотник не знав, однак швидко здогадався: ротмістр Воронович.
– Доброго вечора, – привітався Іван.
– Це і є наш сотник Гонта, про якого я розповідав, – представив товариству пан Младанович і вказав Гонті на крісло.
– Чому тут якийсь сотник, коли козацька міліція має полковника? – одразу запитав Воронович.
– Бо полкова старшина займається переважно справами паперовими і майновими, а пан Гонта безпосередньо очолює козаків під час походів, тож фактично є їхнім бойовим реґіментарем. Саме пан сотник має найбільший вплив на козацькі сотні, – пояснив Младанович.
Воронович скривився.
– Отже, сотнику, це твої козаки напали на моїх людей у Жаботині? Троє мертвих, семеро поранені. Значить, з тебе я маю спитати!
Тон Вороновича не дуже налякав Гонту.
– Якісь невідомі люди напали на королівських драгунів, мої козаки втрутилися.
– Де ті гевали зараз?
– У них відпустка…
Воронович ще більш скривився.
– З вогнем граєшся, сотнику. Ми такого ніколи не подаруємо…
– А ти, пане ротмістре, не за тим журишся, – спокійно відповів Гонта. – Ви посіяли вітер на Вкраїні, а з нього буря виросте! Народ починає гомоніти, і той гомін розходиться полями і дібровами. Ще трохи – і хлопи за вила візьмуться. Що тоді буде?
Воронович поводився стримано. На вигляд він не був ані злочинцем, ані релігійним фанатиком. Скидалося на те, що цей чоловік просто робить свою роботу, виконує чиїсь накази.
– Хлопська ребелія буде залита її ж кров’ю. Вони не мають зараз достатньо сили, аби протистояти нашим загонам. Їм бракує зброї, організації і привудців. Загрозу створюють тільки запорожці і ченці приграничних монастирів, котрі баламутять людям голову своєю схизматською вірою… Що ж до хлопів, вони ніколи не зможуть об’єднатися у велику силу, бо вони лише думають про свій живіт, а не про засади державницькі. До того ж православні з уніатами ніколи не об’єднаються заради спільної боротьби. З того я і роблю висновок, що хлопського бунту боятися нам годі.
Гонта лише посміхнувся.
– Погано ти знаєш наших людей, пане ротмістре.
– Достатньо добре. Нехай лише рипнуться. А от через твоїх козаків ми втратили москальського шпигуна – Молдаванина, що віз якісь секретні документи до Мотронинського монастиря. І за це будуть відповідати не лише твої, сотнику, гевали, але й ти разом з ними.
Пан сотник розгнівався ще більше.
– Гляди, пане, бо сам відповіси за всі ґвалти і вбивства…
– Усіх православних, котрі не хочуть іти з нами на співпрацю, ми вважаємо зрадниками, – швидко сказав Воронович. – До того ж у воєнний час ми залишаємо за собою право реквізувати в посполитих збіжжя і худобу на потреби військові.
Тут Гонта підвівся.
– Зрозумійте, панове, я тут сперечаюся з вами не просто так. Ми стоїмо на порозі великого народного бунту, великої крові! Нам треба ступити крок назад, заспокоїти край, інакше людський гнів вийде з берегів. І виграють від того лише москалі, ми ж усі – програємо!
Запала пауза. Відповів Гонті знову Воронович.
– Не треба драматизувати, сотнику. А коли тобі відомо щось важливе, то мусиш передати мені ці відомості, аби ми могли знайти і покарати винних.
Гонта зрозумів, що до Вороновича говорити дарма, тож повернувся до Младановича.
– Наш край розцвів завдяки мирній праці і спокою. Зараз усе це може згоріти вмить. Прошу вас, пане губернаторе, не дайте цього зробити, аби кара не впала і на вас!
Ці слова Младановичу не сподобалися.
– Заспокойся, сотнику. Якщо у тебе все…
Гонта зрозумів, що розмову скінчено, віддав честь і вийшов геть з кабінету.
Іще двері за ним добре не зачинилися, як Воронович запитав навмисне голосно:
– Панство довіряє цьому сотнику?
