Древляни - Віктор Семенович Близнюк

— Молодець, сучий син! — підхвалив батько. — Добре йому підперчив!

— Еге ж, молодець… Побачили б ви, як він, тороплений, підскочив, та зразу до мене, а тоді до Марфи: «Ти!.. ти!..» — щось хотів сказать їй, губи трясуться, так він за свічку і брязь об землю. Чую: погупотів з хати, Марфа за ним: «Ксаво!.. Ксаво!.. вернись!» Темно, куди вони побігли, дідько їх зна. Ну, думаю, ятір закинув, тепер можна й додому тікать. Виповз натемну в сіни, а далі тик-мик — двері не знайду. Коли це вона — Марфа. Прибігла. Вогнем пашить, задихається і за шиворот мене: «Ах ти, гнидо!» І давай: ногами, коліньми, між відра, в куток загнала і душить, товче і жаром сипле: «Ах ви, Чмирі! Ах ви, п’явки. І що вам треба од нас? І чого ви в душу вп’ялися?» Я круть, я верть, зопалу не бачу, куди б його вислизнуть, а баба здорова…

— Нічого, нічого, — сказав, утішаючи, батько. — Пий, Онисько. Віділлються їй, шльондрі, чмирівські сльози. Ось тільки двором її завладаєм…

І хоч темно було під стіною, батько з сином чокнулись, не промахнулись, і випили, сидячи на долівці і, обнявшись по-братськи, вдвох задрімали.

Не знала Марфа Чмирів. Думала: так віддухопелила Чмиря, що його і медом у двір не заманиш.

А Оникій після припарки не тільки духом не підупав, а навпаки — наче омолодився. То з братами пліснявів на печі, гуртом тягли самосад і чвиркали в куток, і за день, було, якщо не притисне когось, ніхто й з хати не виходив. А це, диви, сам, з доброї волі, встав, нап’яв сорочку, полотняні штани і навіть лисину свою парубоцьку прислинив. Серед білого дня, жигуном, перескочив Марфин пліт і став під кущем акації.

Гляньте: райська картина.

Цвіте жовта акація, пахне медовим духом, бджоли гудуть, і стоїть у цвіту Оникій Чмир, як божий син, лисенький і босий, у прогорілих штанях. Стоїть і рота відкрив, і розчулено у вікно загляда. А за вікном ще миліша картина: у світлиці, між рушниками, сидять Марфа й Ксаверій. Сидять одне проти одного, схиливши голови; у Марфи коса розплетена, лляним віялом спадає на груди; чуб у Ксаверія, теж світло-русий, звиса на чоло. Ксаверій задумливо тенькає на балалайці, торкає лише одну струну. Марфа вслухається в протяжне бриніння струни, що замирає в печальній тиші, і на очах її тремтить сльоза.

— Ау! — каже Оникій у відчинене вікно. — А я тут. Чи Ксаверій сьогодні перший до глека?

Здригнулись молодята. Марфа втупилась у Чмиря невидющим зором. Мабуть, нікого і нічого не бачила вона перед собою. Та ось очі її просвітліли, зіниці розширились, і в білих зіницях скам’янів подив чи страх.

— Ти диви!.. — сказала Марфа. — Очмана! П’явка! Знов прийшов!

Ксаверій сидів нерухомо, обличчя сіре, тільки збугрились м’язи на плечах, і рука його стискала грифель балалайки. Чмир помітив: рука стала біла від люті.

— Ау, — сказав Оникій і прищулився, і задки ступив у кущі, щоб рвонуть якнайшвидше. Крутнувся — і в ту. ж мить щось бринькнуло його по спині (балалайка!), і гримнув услід Ксаверів голос:

— Стій! Стій, кажу!

Еге ж, буде тобі стояти Чмир. Він уже перемахнув через пліт і заметляв холошами по своєму двору. А вскочивши у сіни, переможно гигикнув:

— Ну що, вкусив?

— Пий, синок, — напучував батько, — і роби своє діло. Така наша робота — гірка. Думаєш, Христові було з медом? Еге, і плювали, і камінням кидали, а він терпів і думав собі: «Плюйте, плюйте, побачимо, чия зверху буде». І бач — вознісся на небо, а де ті горді, де ті пишні, що дрюком гнали Христа?.. Пий, синок, і на ніч залазь у кладовку — за муки тобі воздасться.

Опівночі, коли хавкали в димарях сичі, у Марфину хату вселявся чмирівський дух. І тоді стара поліщуцька хата починала жити таємним нічним життям: десь рипіли повні шашелю, струхлявілі дошки; десь внизу під полом по-людському стогнало й шкреблося; хтось ходив у потемках, торгав клямками, совав стільці й відра; а то раптом щось прокочувалось по горищу і так кряхтіло, наче там душили когось за горло, і на Марфу сипалось із стелі сухе порохно, і їй ввижалися упирі, які прилітають вночі висмоктувати кров. Марфа схоплювалась і відчувала: у подушках, у ряднах, у матраці щось ворушиться, гуде, повзає. І по тілу — наче мурашки…

«Чмир. Це він, нечисть, одбирає сон…»

З такою думкою, з холодною люттю взяла якось Марфа свічку і, сама в принишклій хаті, ступила в сіни. Різко штовхнула двері в кладовку, присвітила: так і є… Оникій Чмир. Присів за мішками, плюскає гострими очками. Вигляд, як у сірого: прищулився, але шерсть настовбурчив.

— Чмир, — промовила Марфа, — що тобі треба? Чого ти хочеш? Чого ти душу й життя каламутиш? Скажи!

«Тебе хочу!» — слова ці Застряли Оникію в горлі: така вона, Марфа, була… в нічній сорочці… Така напружена, гнівна й красива, що Чмир злякався себе, в борошні, в мишачому посліді, і незчувся, як у нього затрусились ноги.

— Що тобі треба, Чмир? — підступила Марфа, і Оникій відчув, як пашать її білі високі груди, як вони важко дишуть. Він зустрівся з її очима й збагнув: пощади не буде. І тоді прокинувся в ньому чмирівський інстинкт: Оникій пригнувся, по-вовчому стрибнув убік і сказав з відчаєм, люто й уперто:

— Все одно женюсь! Женюсь на тобі! Женюсь! Чуєш, женюсь!

Справді, Марфа не знала Чмирів. Не сподівалась такого почути. Лисий рудий чоловічок, той, що никав по чужих коморах, спав серед мишей і пацюків — оце її доля, її щастя, її муж? Марфа опустила