Білі зуби - Зеді Сміт

— Це всього лиш… це всього лиш річ, яку хоче знати кожна людина. Важливо, щоби їй про це сказали. Врешті, це проста вихованість. Людина хоче знати, загине вона чи її помилують.

— Там це вирішуватимуть відповідні органи, — повторив росіянин.

Самад встав у Доктора за спиною і приставив пістолет до його потилиці.

— Йди, — наказав він.

— Відповідні органи вирішуватимуть… хіба в мирний час цивілізовані закони не діють? — бурмотів доктор Каліка, коли дванадцятеро чоловіків, націливши зброю йому в голову, виводили його з будинку.

Трохи пізніше тієї ж самої ночі всі вони спустилися з пагорба і, прикувавши наручниками доктора Каліку в джипі, почимчикували у кав’ярню.

— Ви в покер граєте? — весело запитав Ніколай у Самада й Арчі, коли вони зайшли до кімнати.

— Я в усе граю, — відповів Арчі.

— Краще було б спитати, — сказав Самад, вмощуючись за столом з кривою усмішкою, — чи добре я в нього граю.

— Так і ви граєте, капітане Ікболе?

— Я справжній майстер, — відповів Самад, — беручи запропоновану йому колоду і спритно тасуючи її однією рукою.

— Ага, — сказав Ніколай, наливаючи всім ще по трохи самбуки, — оскільки наш друг Ікбол такий упевнений у собі, то краще почати з чогось дрібного. Почнемо з цигарок, а там побачимо, куди нас заведе гра.

Гра завела їх від цигарок до медалей, потім до зброї, до радіостанцій, врешті — до джипів. До півночі Самад виграв три джипи, сім карабінів, чотирнадцять медалей, землю довкола хати Гозанової сестри, розписки на чотирьох коней, трьох курчат і качку.

— Мій друже, — сказав Ніколай Пєсоцький, щира теплота в голосі якого поступилася місцем схвильованій урочистості, — ти мусиш нам дати шанс відіграти наші речі. Ми не можемо все зоставити у твоїх руках.

— Мені потрібен Доктор, — сказав Самад, вперто не дивлячись на Арчібальда Джонса, котрий сидів у своєму кріслі п’яний і з відкритим ротом, — міняю на Доктора всі речі, які виграв.

— Але ж навіщо він вам здався? — аж відкинувся на стільці здивований Ніколай. — Що ви з ним робитимете?

— Це вже мої справи. Я хочу забрати його нині вночі і прошу, щоби за мною не стежили і про цей випадок нікому не повідомляли.

Ніколай Пєсоцький глянув на свої руки, обвів поглядом стіл і глянув на руки знову. Далі сягнув у кишеню і кинув Самадові ключі.

Вийшовши назовні, Самад і Арчі знайшли у джипі доктора Каліку, котрий спав, поклавши голову на передню панель, завели мотор і рушили в темряву. Через тридцять миль доктор Каліка прокинувся і почув стишену розмову, котра стосувалася його майбутнього.

— Але навіщо? — сичав Арчі.

— Тому що, на мій погляд, ми повинні заплямувати руки кров’ю — в цьому вся проблема, розумієш? Це ніби вибавлення від гріхів. Хіба ти не можеш зрозуміти, Джонсе? Нас водили за носа всю війну, тебе і мене. Ми не спромоглися стати на бій з великим лихом, а тепер уже надто пізно. Він наша остання можливість. Скажи мені: для чого була вся ця бійня?

— Не говори дурниць, — огризнувся Арчі, замість відповіді.

— Для того, щоби у майбутньому ми були вільними. Питання завжди стояло так: в якому світі ти хочеш ростити своїх дітей? І ми нічого для цього не зробили. Тільки опинилися на моральному роздоріжжі.

— Послухай, я не розумію, що ти намагаєшся мені втовкмачити, і знати про це не хочу, — кинув різко Арчі. — Давай-но залишимо оцього типа, — і він кивнув на ледве притомного Каліку, — у першій же казармі, на яку натрапимо, і підемо кожен своєю дорогою. Це єдине роздоріжжя, про яке я зараз думаю.

— Я нещодавно зрозумів, — провадив далі Самад, доки вони їхали миля за милею все тією ж пусткою, — що покоління насправді промовляють одне до одного, Джонсе. Вони не слідують одне за одним, бо життя — це не пряма лінія, як твердять хіроманти. Життя — це коло, і тому вони можуть промовляти до нас. Тому ти не можеш прочитати долю на руці, вона має стати твоїм досвідом, — Самад знову відчув, як морфій починає накачувати в нього інформацію — всі знання всесвіту, всі знання, котрі містилися на стінах, поставали перед ним у одному фантастичному прозрінні. — Ти знаєш, хто цей чоловік, Джонсе? — Самад схопив Доктора за загривок і силоміць повернув його голову до свого заднього сидіння. — Росіяни сказали мені. Він науковець, як і я, але в чому полягає його наука? Вирішувати, хто має народитися, а хто ні — розводити людей, наче курчат, і знищувати їх, якщо зразки вийшли не надто вдалими. Він хотів контролювати, диктувати майбутнє. Він хотів вивести нову расу людей, расу незнищенних людей, котрі мали вижити навіть в останні дні цієї планети. Але таке не робиться у лабораторії. Таке треба робити, таке можна зробити лише, коли у тебе є віра! Рятує лише Аллах! Я не є релігійною людиною — я занадто слабкий для цього — але не настільки дурний, щоби заперечувати правду!

— А, отак, але ж ти казав — це ж ти казав, — що ви цього не прагнули. Тоді, на пагорбі, ти так говорив, — випалив Арчі, схвильований, що йому вдалося підловити Самада на суперечності, — а тому, тому, тому… тому, що як зроблене цим чолов’ягою — неважливо, чим він займався, — це, як ти сказав тоді, насправді наша проблема, проблема, як ти говорив, Заходу?

Залитий кривавими слізьми доктор Каліка, котрого Самад усе ще тримав за волосся, почав щось бубоніти своєю