Поїзди особливого призначення - Богуміл Грабал
«От порося брудне, от свинюк!» — підскочив пан начальник і подивився у вікно повз вуркотливих голубів на перон, де стояв диспетчер.
«Якби ж по ньому хоча б видно було ту його гаспидську натуру!» — кричав пан начальник, а диспетчер Губічка встромив пальця собі у вухо і трусив ним, наче йому до вуха попала вода.
«Тиха вода греблі рве, — сказав я. — Але о першій ночі, коли вантажний поїзд провіз вагони з цукром, я прислухався і чую з кабінету пана начальника такий звук, якби щось шорхало по скрині... Раптом — гуп! Я забігаю до кабінету пана начальника, а та дама лежить на канапі на спині з розведеними ногами! А пан диспетчер Губічка простягся на підлозі у підштанках, точнісінько так, як лежить у нашому костелі той вояк, що відкрив Гроб Господень. І каже до мене: Кепсько я спіймав ритм, Мілоше. Упав з олтаря кохання...»
«От гієна смердюча!» — кричав пан начальник, спершися на віконну раму і вдивляючися на диспетчера, який стояв на пероні, розставивши ноги і дивлячись у небо.
«А як та дурепа лежала на начальниковій канапі, як?» — повернувся до мене пан начальник.
«Я вам покажу, якщо дозволите,» — сказав я, вказавши на цератове ложе, а тоді підстрибнув, перевернувся в повітрі і гепнувся на спину. А пан начальник нахилився наді мною і погрозив кулаком.
«Нехай валяється зі своїми дівками в чекальні! А не на канапі свого начальника!»
«Тому що на начальницьку канапу може сідати лише сам пан начальник,» — сказав я
«От ти це знаєш, а для того свинтуса поросячого нема нічого святого!» — кричав він.
Я сів і кажу: «Але пане начальнику, то ще не все, подивіться!» — я взяв начальника за рукав і показав. — «Ось тут, саме в цьому місці, тріснула та церата на всю ширину канапи...»
«Подерли канапу!» — заволав пан начальник. — «Роздерли начальникову канапу навпіл. У цих людей вже нема нічого святого за душею! Не шанують ані Бога, ані міфу, ані алегорії, ані символу. Ми на світі самі, тож дозволене тепер все... але не для мене! Я маю Бога в душі! Але для цього свинтуса поросячого існують лише свинина, кнедлі, капуста...»
Пан начальник раптом замовк і лише важко дихав, сопів і дивився на перон, на спину диспетчера Губічки.
«Це диявол, — сказав він за хвилю. — Хлоп уже років десять, як мав бути начальником якоїсь невеличкої станції на одноколійці, але й досі не має жодної зірочки. Щойно хочуть його підвищити, як він утне якесь свинство, а я тим часом неухильно йду вгору.»
«Я чув, — сказав я, — що вас підвищать до інспектора державних залізниць.»
«Неодмінно.»
«Ах, так ви замість трьох зірочок матимете одну, але прикрашену інспекторським вінком!» — скрикнув я.
«Так, Мілоше,» — замріяно підтвердив начальник. «Такий приклад маєте перед собою, — сказав він, відкрив скриню і витяг нову блузу, на якій вже був вишитий вінок з діамантовою зіркою. — Такий приклад маєте перед собою та все марно, наче розкидаю перли перед свинями.»
«Такий інспектор, — сказав я, — то на залізниці те ж саме, що в армії майор.»
«Так, Мілоше,» — сказав начальник.
А по першій колії прямував довгий вантажний поїзд, їхав на повній швидкості і колеса на стиках рейок видавали ритмічний глибокий стукіт. Пан начальник дбайливо згорнув рукави і поли нової форми і склав її до скрині, щоб не пом’яти. Потім взяв бляшанку з зерном, відкрив вікно і польські риси залетіли до кабінету, вони змагалися в повітрі, хто перший сяде йому на плече, і врешті всі розсілися на панові начальнику, як на якомусь пам’ятнику чи фонтані, вклонялися і пригорталися до нього, їм зовсім не йшлося про зерно, а йшлося про любов, дзьобали його в обличчя, але так ніжно, наче були його маленькими дітьми. Вантажний поїзд від’їхав, забравши свій гуркіт із собою. Такий шум так само супроводжує рухомий поїзд, як у мирний час кожен вечірній поїзд проводжають квадрати і чотирикутники освітлених вікон.
«А що пан диспетчер зробив зі Зденічкою, що?» — сказав я.
«Звірство, — сказав пан начальник, підставляючи губи голубкам. — Навіть звір на таке не здатен. Але Мілоше, то вже не мій клопіт, тим займається дисциплінарна комісія в Градці... Якщо коротко, то пан диспетчер вночі вклав Зденічку, задер їй спідницю, і одну за одною приклав їй до задниці всі печатки нашої станції. Навіть печатку з датою! І коли Зденічка рано прийшла додому, її мама вздріла ті печатки і зараз же прибігла сюди, волаючи, що наскаржиться до гестапо. Тож я, Мілоше, мусив складати протокол. Жах! Зденічку негайно доправили до дирекції, де всі ті печатки оглянув сам директор державних залізниць. Жах!» — кричав пан начальник, а голуби, падаючи з його розправлених плечей, тріпотіли крилами, щоб утримати рівновагу.
А за парканом нашої станції скакала на вороному жеребці, повертаючися з іподрому, пані графиня Кінська, скакала так, наче була одним цілим з конем. Пан начальник разом зі своїми польськими рисами вийшов на перон і вклонився пані графині, вона перетнула колію, виїхала на станцію і легко зіскочила з жеребця, тільки її штани для верхової їзди трошки зачепилися за сідло, пан начальник поцілував їй ручку і весь обвішаний польськими рисами пішов поруч з графинею вздовж перону. Пані графиня анітрохи не дивувалася з тих голубів, наче воно так і треба, навіть сама підставляла їм рукавичку, розмовляючи з паном начальником.
Диспетчер Губічка прикипів очима до пані графині.
«Мілоше, знаєш, що б я хотів? Я б хотів перетворитися на це сідло,» — і показав на осідланого чорного жеребця. Потім сплюнув, розсміявся і довірливо сказав мені: «Мілоше, мені наснився чудовий сон. Наче я перетворився на тачку і пані графиня взяла мене за ручки і покотила на склад.» Він не зводив захоплених очей з пані графині, з її ніг, якими вона неквапом прогулювалася з паном начальником до зернового складу, до «Ліверпуля», пан начальник раптом так перестрашився з чогось, що вона йому сказала, що навіть голуби злякалися, здійнялися з його плечей і відлетіли. А пані графиня подала руку панові начальнику, він її поштиво поцілував і хотів допомогти графині сісти на вороного жеребця, але вона затримала його порухом руки
