Уріж та його духи - Галина Василівна Москалець
Три дні після похорону в кімнаті, де лежав небіжчик, горить свічка у мисці зі свяченою водою і кладуть рушник, щоб душа витерлася після вмивання. Наступного дня після похорону обов’язково йдуть на могилу молитися. Після дев’яти днів душа покидає хату й обійстя. Світла її частина. Але може приходити ментальна оболонка бажань, незавершених справ, туги чи навіть заздрості. Її є чого боятися. І чим більше цих земних справ, тим довше триває покута, яка може бути три, сім років або навіть вічно. Це навіть не залежить від гріхів, а від того, що людина пішла завчасно з життя і вчинила щось таке, що суперечить Божим законам, а не людській моралі, а тому не завжди можна збагнути сенс такої покари, якщо це можна назвати покарою. І хоча молитви полегшують ці смутні поневіряння душі серед живих, вона все одно мусить своє відпокутувати.
Отакий фаталізм по-урізьки.
Мертві розмовляють з живими лише у снах, навіть покутники.
«Мені тут добре. Тут вся моя родина».
«Не плачте так за мнов, бо все на мені мокре».
Загалом мертві не дуже балакучі. Вони кажуть те, що ми хотіли від них почути, або навпаки не хотіли. Їхній світ зачинений для нас, і вони розмовляють з нами крізь шпарину в брамі: «Тут зо мнов твій тато, і баба, і дідо. Вони за мене дбають».
Яким би привабливим не поставав той світ, але потрапити до нього і возз’єднатися з родиною ми можемо тільки тоді, коли самі станемо мертвими.
Бог для живих, а не для мертвих. Ніде в Біблії не написано, що Бог має владу над мертвими — Бог любові й прощення. У селянській свідомості діють натомість закони аналогії. Якщо живі ходять до церкви вдень, то чому б мертвим не ходити до церкви вночі? Вони теж християни. Виникає питання — які вони тепер християни, адже у них уже не може бути духовного поступу, оновлення, відродження, тобто вони втратили шанс щось змінити. Їхнє існування дуже обмежене. Вони не повинні втручатися у світ людей і не готові спілкуватися з Богом. Мені здається, що мертві, яких ми зустрічаємо, бачимо або чуємо, це рештки ментальних тіл, прив’язаних до земного життя пристрастями.
У багатьох народів є історія про те, як мертвий священик править вночі службу для мертвих парафіян. Таку саму історію розповідають і в Урожі.
…Якось одна жінка йшла вночі повз горішню церкву й побачила, що там світиться й отворено. Стало їй цікаво, що там відбувається, і вона увійшла. Перехрестилася, дивиться, а священик чужий, і люди якісь незнайомі. Але ні — позаду побачила вона урізьку жінку, свою сусідку, що недавно померла. Та обернулася й прошепотіла:
— Втікай звідси борзо, бо тут живим невільно бути!
Та кинулася тікати, але її вже помітили. Вона давай бігти швидше, чуючи за собою тупіт, що ставав дедалі гучніший. Хоча, якби озирнулася, то нікого б не побачила. І їй вдалося втекти від погоні тільки тоді, коли скинула з себе кожух. А на ранок знайшла кожух порваний на дрібнесенькі кавалки.
Мертві голодні, спраглі й заздрісні. Недаремно в давнину, в передхристиянські часи їм до могили клали їжу й питво, приносили жертви. Християнство не заповнило тієї прогалини: чого потребує душа на тому світі. На сході України є звичай гоститися на могилах в поминальні дні, але в нас не було такого звичаю, очевидно, через приналежність до іншої конфесії — греко-католицької. А заздрість мерців з погляду живих виникає логічно, бо в одну мить після смерті людина позбувається всіх статків, примножуванням яких займалася ціле життя, часто нехтуючи духовними потребами. Тепер все, що вона має, це «штири дошки і землі трошки». І чий ближче той час, коли доведеться піти з цього світу, тим частіше лунають докори в захланності. «Дбав, дбав, а що з того?»
У дитинстві я часто чула, що тут чи там хтось перестрів мерця, сусіда чи знайомого. Рідним вони показувалися не так часто. Якщо ти зустрінеш в темряві людину й привітаєшся: «Слава Ісусу Христу!», а вона не відповість, значить, то був мрець.
— Вчора вертався-м з другої зміни, виджу, йде мені назустріч Кася. Я до неї обізвався: «Ти, чого, кобіто, по ночах ходиш?» А вона нич не сказала й пішла кудись в Горішній кінець. Прийшов до хати, та й кажу до жінки: «Видів-єм тепер Касю, така гонорова, навіть говорити зо мнов не хотіла». А жінка руки заламала: «Що ти кажеш?! Таж ми нині її поховали!»
Зрештою, нічого страшного тут немає. Я маю на увазі, що до цього можна звикнути і не відчувати страху. Якщо мерці ходять по вулиці, значить, їм це дозволено. Звісно, є люди, які бояться такої зустрічі, вважають, що чужий небіжчик може завдати їм шкоди. Здебільшого, такі зустрічі проходять цілком банально. Ти раптом впізнаєш в людині, що йде тобі назустріч в святковому вбранні, того, хто помер сьогодні вранці, або вчора. І він дивиться наче крізь тебе, зосереджений на чомусь своєму, і ти його зовсім не цікавиш.
Треба бути філософом, щоб сказати:
— Виджу, йде небіжчик Петро. То що МАВ БИ-М робити? Ну, йде, то най собі йде!
Мертві живуть у своєму просторі й часі — вже минулому, і ніщо для них не може змінитися.
СОН ПРО УКРАЇНУ
Бабця моя померла вже двадцять років тому, але все одно сниться. Вона була дуже делікатною жінкою, не схожою на язикатих сільських бабів, і ніколи не встрявала у сварки. До самої смерті вона оплакувала свого первістка Йосипа, що загинув у двадцять шість років. Серед дня вона раптом починала тихо голосити, але так, щоб нікому не заважати. Коли бабця переїхала в місто до молодшої доньки, у тієї знайшлася єдина світлина Йосипа. Загорнуту в папірець бабця носила її на грудях. Померла вона в дев’яносто чотири роки.
І от вона приснилася мені, наче прийшла до хати, сіла за стіл і почала плакати. Ми спитали її, чого вона
