Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков
Наші катапульти почали сипати кам’яними ядрами без упину, мури кришилися, а захисники повивішували на стінах мішки з бавовною і сіном, щоб пом’якшити удари. Сарацини стріляли з луків, але марно».
Розділ 3
Київ, жовтень 2019 року. Азартна ніч чергового електрика
Робота чергового електрика, як з’ясувалося, не вимагала особливих зусиль. За три дні і дві ночі Бісмарк тільки те й зробив, що поміняв три лампочки. Правда, потрібно було йому про кожну лампочку писати окремий некролог — акт на списання, оскільки згоріли вони не одночасно, а одна за другою. Але таких актів Олег знайшов у шафі для інструментів цілу купку, лежали вони в картонній коробці. Отже нічого вигадувати йому не довелось. Просто акуратно, як колись у школі, списав потрібний текст з акту попередника.
Ця жовтнева ніч виманила Олега Бісмарка з комірки на двір не стільки своїм незвичайним теплом, скільки ретельно підготовленим планом дій. План готував Адік Мас. Готував педантично, як військову операцію. Приходив тричі як екскурсант, купуючи квиточок тільки на територію без відвідування собору і музеїв. Викликав мобільником Бісмарка. На електрика в спецодягу ніхто не звертав уваги. Спецодяг що електрика, а що сантехніка відбиває у перехожих інтерес зазирати такій людині в обличчя. Спецодяг і є його обличчям. Надто, якщо поряд з людиною в спецодягу електрика стоїть звично зодягнена людина, на неї теж уваги не звертають. Мовби цей спецодяг робить все навколо себе невидимим або не вартим уваги.
Під час своїх появ Адік водив Бісмарка по ледь зжовклій траві попід цегляним монастирським муром, за яким лежала Софійська площа, найдавніша площа Києва, яка гуде вдень і напрочуд тиха вночі.
— За моїми розрахунками, копати треба ось тут, за десять метрів від стіни, — знову повторював Адік, геометрично жестикулюючи понад землею. — Спочатку ріжеш лопаткою траву на квадрати, щоб можна було потім покласти її на місце, а далі вже, як завжди. Ти ж знаєш!
Олег слухав, кивав і зітхав. Саме в такій послідовності. Можна було подумати, що все це йому не подобається. Але колишній одесит так не думав і на зітхання співрозмовника уваги не звертав.
І ось напередодні він зателефонував Олегові.
— Ти ж цієї ночі чергуєш? — запитав.
— Так.
— Чудово! Отже, цієї ночі копатимеш! Почнеш о другій. Я про всяк випадок буду неподалік. Коли що, зателефонуєш!
— А що шукати?
— Золото і діаманти! — жартівливо відповів Адік. — Ну і будь-яке старе залізо! Але тільки дуже старе... Ключі, мечі, монети.
Олег Бісмарк перед тим кілька разів і сам підходив до місця, яке вказав Адік, і, здавалося, бачив цей доволі виразно окреслений прямокутник трави, що ховав під собою прадавнє поховання.
— Невже хтось із князівської сім’ї? — Бісмарку в цю здогадку і вірилося, і не вірилося. І коли не вірилося, то почувався спокійніше. Адже, якщо йдеться дійсно про князівське поховання, то чому його досі не знайшли, якщо воно тут, просто під ногами, під стародавньою стіною, за якихось двадцять метрів від воріт? — Ні, — думки продовжували вести Бісмарка стежкою сумнівів. — Князівську сім’ю ховали б у соборі, там, де саркофаг Ярослава Мудрого. Тут, під стіною, закопали б когось менш важливого. Але кого?
За п’ять хвилин до другої ночі, останній раз прислухавшись до тиші, Бісмарк з саперною лопаткою в руках опустився навпочіпки до землі за сім метрів від стіни монастиря. Наточеним лезом лопати він нарізував траву із землею на великі квадрати, підчіпляв їх потім знизу і знімав, як скальп, складаючи на дві нерівні купки. Тепер перед ним у відносній напівтемряві, пожвавленій тьмяним світлом ліхтарів, виразним коричневим прямокутником лежала оголена земля.
Він копнув лопаткою. Лезо скреготало по камінні і навіть, начебто, по залізу. Розворушив викопану землю пальцями, намацав декілька камінчиків та іржаву гайку. Копнув ще раз і ще раз. Купка викопаної землі росла, але нічого цікавого Бісмарк у ній наразі не знаходив. У принципі, він знав, що верхній шар землі зазвичай нічого цікавого в собі й не приховує. Копати треба глибше. Глибше означало довше, а довше — то вже викликало відчуття небезпеки. Адже ж він копає не в кримських кущах, а на території історичного заповідника. За це, напевно, можуть і до в’язниці запроторити.
Відігнавши неприємні думки, Олег занурив погляд униз. Прямокутна яма поглибилася вже на сантиметрів сорок. Бісмарк освітив її дно ліхтариком мобільника.
— Цю землю за тисячу років уже стільки разів колупали і перевертали! — подумав, помітивши матовий блиск, мабуть, пляшкового скла.
Губи самі саркастично скривилися. Але він знову копнув лопаткою і землю з нового шару висипав окремо від купи. Розворушив її пальцями. Серед звичних камінчиків і сипкого сухого ґрунту раптом пальці відчули щось інше, щось незвично округле і холодне. Бісмарк, підсвічуючи ліхтариком, нахилився до землі. Провів долонею по викопаній землі, немов розмазуючи її по траві, і тут долонею ще раз відчув укол металевого холоду. Пальці піднесли до очей грудку глини розміром з волоський горіх. Один бік цього «волоського горіха» блиснув золотом. Олег втупився захоплено в обідок і край сиґнета. Спробував очистити знахідку від глини, але глина немов закам’яніла. Пальцями звільнити від неї перстень Бісмарку не вдалося. І він опустив його в кишеню куртки. В голові зародилася збуджена надія на успіх. У руках з’явилася сила. Він взявся за розкопки ретельніше, підсвічуючи собі безперервно ліхтариком мобільника. Незабаром у його руках опинилися тонкі фаланги пальців. У розсип. Злякавшись, що він пошкодив скелет, Бісмарк відклав лопатку і став скородити верхній шар зігнутими пальцями, наче граблями. Дуже швидко зрозумів, що скелет був пошкоджений раніше, тобто цю могилу вже, вочевидь, розкопували. Чому ж не знайшли перстень? Напевно тому, що робили це потайки і похапцем. Як і він зараз. А це своєю чергою означало, що Бісмарк міг знайти ще що-небудь цікаве.
Годинник показував початок четвертої. Лопата лежала на траві. Далі чорний археолог працював руками, але передусім пальцями. З поваги до смерті Бісмарк складав кісточки в окрему купку. Тут уже були й потрощені ребра, і хребці, і частина кістки тазу. Бісмарк виразно розумів, що викопує те, що вже було щонайменше раз викопане. Можливо, що спочатку все це були підняли з більшої глибини. Але чому усе це знову скинули до ями і прикопали? Чому не знайшли персня?
— Цікаво, що вони тоді знайшли? — продовжував думати він про своїх попередників. — Може, щось велике, цінніше? Меч або щит? І тому не було у них
