Енн у Домі Мрії - Люсі Мод Монтгомері

— О, дріадо, їх там не злічити! За будинком — сосняк, обабіч стежини — два ряди осокорів, а довкола прегарного саду — цілий танок білих беріз. Наші парадні двері виходять просто в сад, але є ще інший вхід — маленька хвіртка між двома соснами. Завіси на одному стовбурі, гачок на іншому, а над головою — шатро із переплетених гілок.

— Ох, я така рада. Я не змогла б мешкати там, де зовсім немає дерев — тоді щось дуже живе в мені просто всохло й померло б. Ну, після цього марно й питати тебе, чи є там поблизу струмок. Це буде вже надто зухвало.

— Але там є струмок — він навіть перетинає один із кутків нашого саду.

— Тоді, — відповіла Енн, глибоко й безмежно задоволено зітхаючи, — дім, який ти знайшов, — це справжній дім моєї мрії.

Розділ 3

КРАЇНА МРІЙ

— Ти вже вирішила, кого покличеш на весілля, Енн? — занитала пані Лінд, пильно підрубуючи столові серветки. — Настав час тобі розіслати запрошення, навіть якщо це буде звичайний дружній обід.

— Я не збираюся мати багато гостей, — відказала Енн. — Ми хочемо, щоб тільки найдорожчі нам люди побачили, як ми одружимося. Гілбертові рідні, пан та пані Аллан, пан та пані Гаррісон…

— Колись ти вряд чи могла б назвати пана Гаррісона близьким другом, — стримано докинула Марілла.

— Пан Гаррісон, можливо, і не дуже сподобався мені під час першої нашої зустрічі, — визнала Енн, усміхаючись давнім спогадам. — Але згодом він виявився кращим, ніж здавався, та й пані Гаррісон надзвичайно мила. Ще, звісно, панна Лаванда й Пол…

— То вони вирішили все-таки приїхати сюди? Я думала, вони збиралися до Європи…

— Вони передумали, коли я написала, що виходжу заміж. Сьогодні надійшов лист від Пола. Він пише, що мусить бути в мене на весіллі, хай що від цього станеться з Європою.

— Цей хлопчик завжди обожнював тебе.

— «Цей хлопчик» тепер — дев’ятнадцятилітній юнак, пані Лінд.

— Як швидко час біжить! — оригінально й дотепно відповіла пані Рейчел.

— I Шарлотта Четверта хоче приїхати з ними. Вона просила Пола написати, що приїде, якщо її відпустить чоловік. Цікаво, чи носить вона й понині свої велетенські сині банти, і як він її кличе — Шарлоттою чи Леонорою? Я дуже хочу бачити Шарлотту в себе на весіллі. Колись давно ми з нею вже були на одному весіллі. Наступного тижня вони будуть у Прихистку Луни. А ще Філ та превелебний Джо…

— Жахливо, що ти називаєш так пастора, Енн, — суворо урвала її пані Лінд.

— Так його називає дружина.

— Їй теж слід з повагою ставитися до його сану, — відказала пані Лінд.

— Я чула, як ви самі доволі вщипливо критикували пасторів, — піддражнила її Енн.

— Так, але я робила це поштиво, — відповіла пані Рейчел. — Хіба колись ти чула, щоб я називала пастора зменшувальним ім’ям?

Енн притлумила усмішку.

— Ну, а ще Діана із Фредом, маленьким Фредом і малою Енн-Корделією, та Джейн Ендрюс. Я хотіла б іще покликати панну Стейсі, тітоньку Джеймсіну, Прісциллу й Стеллу. Але Стелла — у Ванкувері, Пріс — у Японії, панна Стейсі вийшла заміж і тепер живе в Каліфорнії, а тітонька Джеймсіна подалася до Індії, щоб там, попри страх перед зміями, ознайомитися з місіонерською діяльністю своєї доньки. Лячно стає на саму думку, як люди розсипаються по земній кулі.

— Не вірю я, що такий був намір Господній, от що, — авторитетно заявила пані Лінд. — За моєї юності люди росли, одружувалися й селилися там, де були народжені, чи принаймні неподалік. Слава Богу, Енн, ти не зраджуєш нашого острова. Я боялася, що Гілберт після коледжу захоче їхати світ за очі, і тебе за собою потягне.

— Якби всі жили там, де народилися, їм невдовзі забракло б місця, пані Лінд.

— Я не сперечатимуся з тобою, Енн. Я не бакалавр гуманітарних наук. О котрій годині відбудеться церемонія?

— Ми хочемо опівдні — рівно опівдні, як то пишуть репортери світської хроніки. Так ми ще встигнемо на вечірній поїзд до Глена.

— Ви поберетеся у вітальні?

— Ні… ні, якщо не піде дощ. Ми хочемо побратися в саду — щоб над нами було синє небо, і сонце лило своє сяйво на нас. А знаєте, де і як я хотіла б вийти заміж, якби могла? Це був би світанок… червневий світанок із дивовижним сходом сонця та квітучими трояндами в садах. І я тихенько вислизнула б надвір, зустріла Гілберта, і ми вдвох пішли б у самісіньку гущавину букового лісу й там, попід зеленим шатром, мов у величнім старім соборі, побралися б.

Марілла зневажливо пирхнула, пані Лінд обурилася:

— Яке страхітливе дивацтво, Енн. До того ж, це не вважалося б законним. І що сказала б на таке пані Ендрюс?

— У тім-то й річ, — зітхнула Енн. — Скільки є в житті того, що ми не можемо зробити, боячись пані Ендрюс. «На жаль, це правда. Правда й те, що жаль».[3] Скільки всього дивовижного ми могли б собі дозволити, якби не пані Ендрюс!

— Іноді я геть не певна, що розумію тебе, Енн, — дорікнула пані Лінд.

— Ти ж знаєш, Енн завжди була романтична, — вибачливо мовила Марілла.

— Думаю, сімейне життя швидко зцілить її від цього, — утішила пані Лінд.

Енн засміялася й вислизнула з дому. Біля Стежини Закоханих її зустрів Гілберт, і жодне із них, вочевидь, не боялося й не сподівалося, що сімейне життя зцілить їх від романтичності.

Наступного тижня приїхали Ірвінги, і Зелені Дахи повнились їхніми радісними голосами. Панна Лаванда майже не змінилася — так, мовби три роки, що минули від її останнього візиту, були одним-єдиним днем, — та глянувши на Пола, Енн охнула від несподіванки. Невже цей вродливий молодий чоловік на зріст у шість футів був тим самим колишнім малим учнем ейвонлійської школи?

— Поряд із тобою, Пол, я почуваюся зовсім старою, — мовила Енн. — Ох, я мушу закидати голову, щоб глянути на тебе!

— Ви ніколи не постарієте, дорога моя вчителько, — відказав Пол. — Ви із тих щасливих смертних, що відшукали джерело вічної юності й причастилися з нього, — ви і мама Лаванда. І знаєте, що? Після вашого весілля я не кликатиму вас «пані Блайт». Для мене ви назавжди лишитеся вчителькою, що дала мені найкращі уроки в житті. Я хочу дещо вам показати.

«Дещо» виявилося маленькою збіркою віршів. Пол убрав деякі свої фантазії в рими й рядки, а редактори журналів виявилися не такими