Пісня пісень - Шолом-Алейхем

наш вітрець, наші пташки — все наше, наше, наше! Подай твою руку, Бузю!..

Ні, вона не дає мені руки. Вона соромиться. Чому соромиться мене Бузя? Чому вона почервоніла?

— Там, — каже мені Бузя і біжить попереду, — там, як перейдемо місток...

І мені здається, що вона звертається до мене мовою Суламіфі з "Пісні пісень": "Xодімо, мій милий, ходім, любий мій. Ходімо ген-ген у поле. Будемо ночувати в селах, прокидатися у виноградниках, дивитися, чи цвіте виноград! Чи зазеленіло виноградне гроно! Чи паростяться гранати!.."

І ось ми біля містка.

Річка дзюрчить, жаби кумкають, дошки хилитаються, погойдуються, а Бузя тремтить.

— Ой, яка ж бо ти, Бузю!.. Чого ти боїшся, дурненька? Держися за мене, або дай я тебе обійму! Я тебе, а ти мене. Бачиш? Отак! Отак!

Уже кінчився місток. І отак, обнявшись, ідемо вдвох, самі в цьому раю.

Бузя тримається за мене міцно, дуже міцно. Вона мовчить. Але мені здається, що вона говорить до мене мовою "Пісні пісень": "Я належу другові моєму, а друг мій належить мені — я твоя, а ти мій..."

Левада велика. Вона простягається без кінця, без краю. Зеленою ковдрою вкрита. Жовтенькими цяточками поцяткована. Червоненькими клинчиками поклинована. І запахи линуть тут, найкращі запахи в світі, і ми обоє йдемо, обнявшись, самі-самісінькі, удвох у цьому раю.

— Шимек! — каже Бузя, дивиться мені престо у вічі і тулиться до мене ще ближче. — Коли ми почнемо рвати зілля на зелене свято?

— День ще великий, дурненька! — кажу я їй і весь палаю. Не знаю, куди раніше дивитися: чи в шатро блакитного неба? Чи на зелену ковдру широкого поля? Чи туди, на край світу, туди, де небо зливається з землею? Чи дивитися в Бузине ясне личко, у Бузині гарні, великі очі, що здаються мені такими глибокими, як небо, і мрійними, як ніч? її очі завжди замислені. Глибока журба захована в них. Тихою тугою повиті вони. Я знаю її журбу, мені відома її туга! Вона ховає великий біль у серці- образу на матір, яка вийшла заміж за чужого батька і поїхала від неї назавжди, навіки, неначе вона була для матері зовсім чужа. Дома не можна при ній згадувати материне ім'я, неначе вона ніколи й не мала матері. Моя мати — це її мати. Мій батько — це її батько. І вони люблять її, як рідну дитину, тремтять над нею, дозволяють їй усе, чого її серцю заманеться. Ні в чому не відмовляють Бузі. Коли Бузя сказала, що хоче піти зі мною нарвати зелені на свято (це я підучив її так), батько подивився поверх срібних окулярів, погладив срібні нитки своєї срібної бороди і мовив до матері: "Як ти гадаєш?" І між батьками відбулася така розмова про нашу прогулянку удвох за місто, щоб нарвати зелені на свято:

Батько. Що скажеш?

Мати. Що ти скажеш?

Батько. Дозволити їм піти?

Мати. Чому ж їм не дозволити піти?

Батько. Хіба я кажу, що ні?

Мати. А що ж ти кажеш?

Батько. Я кажу тільки, чи можна їм піти?

Мати. Чому ж їм не можна піти?

І так далі. Я знаю, що їх турбує. Може, двадцять разів наказує мені батько, а за батьком також і мати, що там є місток, а під містком вода — річка, річка, річка...

Ми, я і Бузя, давно вже забули про місток з водою, з річкою. Ми гасаємо по широкій, вільній леваді, під широким, вільним небом. Бігаємо по зеленому полю, падаємо, качаємося в запашній траві. Підводимось, падаємо і качаємось ще раз і ще раз, а зелень на свято ще й не починали рвати. Я веду Бузю вздовж і впоперек левади. Вихваляюсь перед нею своїми маєтками.

— Бачиш оці дерева? Бачиш оцей пісок? Бачиш оцей горбок?

— Це все твоє?

Так каже мені Бузя, а очі її всміхаються. Мене ображає те, що вона сміється. Завжди у неї така звичка — сміятися з мене. Я насуплююсь і одвертаюсь на хвилинку від Бузі. Бузя здогадується, що я образився, заходить мені спереду, зазирає мені в очі, бере мене за руку і каже мені: "Шимек!.." Вмить зникає образа, і все чисто забувається. Я беру її за руку і веду її до мого горбка — туди, де сиджу завжди, щороку. Схочу — сиджу собі, схочу — проказую чарівне слово, здіймаюсь у повітря і лечу собі, як орел, за хмари, понад полями й лісами, понад морями і пустелями...

Там, на горбку, сидимо, я і Бузя (зелені на свято ми все ще не нарвали), і розповідаємо казки. Тобто розповідаю я, а вона слухає. Я розповідаю їй про те, що буде через багато, багато років, коли я стану дорослим, а вона дорослою і ми поберемося... Ми зараз же з допомогою чарівного слова здіймемось у повітря понад хмари і об'їдемо цілий світ. Насамперед ми відвідаємо всі країни, де бував Олександр Македонський. А далі подамося до Палестіни. Там побуваємо на всіх запашних горах, у всіх виноградниках, напхаємо повні кишені інжиру, фініків, маслин і полетимо звідти ще далі й далі. І в кожному місці утнемо щось інше, бо ж ніхто нас не бачитиме...

— Ніхто нас не бачитиме? — питає Бузя і схоплює мене за руку.

— Ніхто! Ніхто! Ми бачитимемо всіх, а нас не побачить ніхто.

— Коли так, Шимек, у мене є до тебе прохання.

— Прохання?

— Маленьке прохання...

Але я знаю наперед її прохання. Вона хоче, щоб ми поїхали туди, де її мати вийшла заміж. Викинути якогось коника її вітчимові...

— Чом ні? — кажу я їй. — З превеликою охотою. На мене можеш звіритися, дурненька. Я можу зробити таке, що вони мене пам'ятатимуть.

— Не їм, тільки йому, йому самому! — проситься в мене Бузя.

Але не так швидко я пристаю на це. Мене як розгнівати — це щось страшне! Як можна забути таку кривду?

Витівка жінки — вийти заміж за іншого батька, заїхати казна-куди й кинути дитину, навіть листівки не написати! Це ж нечувана річ! Хіба ж можна допустити таку жорстокість?!

Даремно я так розпалився. Я шкодую: наче собаки гризуть серце. Але пропало... Бузя затулила лице обома руками. Вона плаче? Я б радо пошматував себе. Навіщо було мені торкатися її болячки — згадувати її матір! Нишком, про себе, обзиваю себе всіма найобразливішими йменнями: "Осел! Корова! Базікало! Йолоп! Бовдур!.."