Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

жити з чужої ласки. І в будучім. Як–не–як, а Олекса міг сподіватися, що хоч бідно, немічно, але батько допоможе синові на підступах до життя. «Десь дерева на хату дістане, якус вівцю чи козу дасть на розжиток». Оцьому хлопцеві ніхто нічого не дасть, ще всякий норовить узяти. Пан забере його час і силу, люди заберуть місце посеред себе, коли його не відвоює він собі зарані. Все треба буде в житті здобувати самому.

Але хлопець іще собі того не усвідомлює цілком і якось радісно несе свої обов'язки, знаючи, що за добре виконання роботи його нагодують, дадуть якесь дрантя одягнутися на зиму, шматок шкіри на постоли. Поки що більш нічого й не треба. А от далі, коли захочеться взяти й свою пайку радощів життя, коли захочеться голосно заявити й про своє якесь місце під сонячним промінням — як тоді? Василь не журиться. Моргає Олексі очима, що їх білки виблискують, як у негра.

— Я тобі баранчиків дам… У вас роб'є баранчика?

Ні, у них баранчиків не роблять. Там, де мається яких п'ятірко–шестірко овечат, так кожна краплина молока на обрахунку — де вже там робити баранчики. Це тут, де вівці рахуються на тисячі, кожний пастух може їх собі наліпити, скільки схоче.

Баранчики — це різні фігурки з сиру, якому дали трохи застоятися й прокиснути. Розвариш його у жентиці, то він зостане тобі глевким і податливим на всяке ліплення — і пастухи виліплюють усяких звірят у найдивніших формах. Потім ці фігурки кидають у розтоплене масло, від чого вони стають жовтими й гладенькими.

— Такий баранчик може тобі стоєти й дваціт років і не зопсуєси. Укинь го у горєче масло — і ідж. На тобі, на, — і совав Олексі до дзьобні баранчиків своєї роботи. Там були й з рогами і без рогів, із хвостами й без хвостів, у всяких чудернацьких позах — повний простір фантазії.

— Та дєкую… бирше не тра… Шо ти їх кіко наробив?

— А продаю. Домарі купуют. І баранці, і колачіки.

Колачіки роздают за померші душі, шо вмерли без сповіді, дес у лісі ци єк. А баранчики роздают за гіти померші або за маржину. За маржину дают бирше. «Даю, — кае, — за худібчине здоров'є. Най Бог прийме за мою та й за люцку маржину…» — Василь сміється.

— Чьо си смієш?

— Бо то парубчєка ліп'є колачкі гівкам своїм. Цес білєвий Іван та придивиси лиш. Він насилає у два, у три рєди на ремінь та й роздає витак гівкам. Та й кождий так, котрий май старший хлопец.

Дійсно, хлопці, яким уже дівки в голові, лагодять побільше сих баранчиків для роздачі дівкам взагалі і своїй вибраній особливо. А дівчата ждуть виспівуючи:

Пішли вівці в полонинку, Лиш єгнєта бліют, Ба шо ж наші вівчарики В полонинці гіют? Ба шо гіют, ба шо гіют, Ци не ватагуют? Поробє нам колачіка, Прийдут — подаруют.

І дійсно — як надарують котрій! То ж честь — якій найбільше надають: «Дивиси… дают і дают… Вже я не хочу й брати…»

Гнат заглянув до стаї.

— Готово у вас, кухарки?

— Готово! — весело обзивається Василь. Саме весело. Він завжди говорить весело і завжди сміється.

Ватаг дивиться на сонце.

— Но, то тра вже й трембітати.

Бере із стаї довгу свою трембіту ватагівську, мічену, виходить на певне місце, де ноги навіть розставляє у певних гніздах, і трубить.

Перепливчасті різкі звуки стрибають у повному сонця повітрі, встромлюються в нього і гостро летять у далечінь.

Але очарування того, яке відчув Олекса тоді, увечері, тепер не було. Тепер це був тільки сигнал на обід. Однаково і Василь у ріг міг би затрубити. Ще кілька хвилин — і які ближчі пастухи вже показуються по убіччях із своїми стадами. Знову крики, шум, доїння, обідній спочинок і для скоту, й для людей. Так і йде собі полонинське життя. Ніби одноманітне, але для Олекси повне нових привабливих вражень. Його все цікавить, усе радує — і ватаг це помітив.

— Цес хлопец уродивси на пастуха. Такого хтів би–м у стаї мати, — говорив Гнат до одного з пастухів, а Олекса випадково чув. Та фраза, мов на крилах, його підняла. Він і сам хотів би зостатися у цій стаї, але що ж… треба додому.

XXI

Чотири дні пролетіли для Олекси, як одна година. Юр і Видерка нудилися, не знали, куди діти час. Їм усе здавалося одноманітним там, де Олексу чарувала різнорідність. А втім, різнорідності, мабуть, не бракувало і взагалі. От, наприклад, ведмідь прийшов.

— А так, так… Був…

І стріляли хлопці, і гукали, і собаки бігали, а прецінь не злякався. Вибрав хвилинку, коли все поснуло, в догідному місці перестрибнув ломи і — добридень вам! Появився гість серед загород. Але не удалося поживитися. Пес, отой волоський, першим учув і рвонувся з розмаху один, не дожидаючи товаришів. Сильний був звір, понадіявся на свою силу, але прорахувався.

Він був великий, той пес, і мав спеціальну тактику нападу: піднятися на задні ноги і вдарити на ворога не лише лапами, щелепами, а й вагою свого дужого тіла.

І тут він ужив цього способу, не знаючи, з ким має