Царівна - Ольга Юліанівна Кобилянська
Він не спав. На мій несмілий поклик схопився, мов зелектризований, а уздрівши мене біля штахет, спинився геть коло мене урадуваний.
— Це ви! Як ся маєте? — сказав, усміхаючись, і подав руку. — Я не спав, лежав лиш так, в хаті тепер пересиджувати просто гріх! Це гарно, що ви мене покликали! Ходіть у наш город, сядемо на лавку!
— Ні, ходіть до нас! — казала я, а в тій хвилі поправилась: — Ні, не приходьте, бо.
— Як побачить тітка, то буде крик! — докінчив він, розсміявшись весело.
Я сміялася з ним і була дуже вдоволена, що так сталося, що ми стрінулися. Його погляд промайнув по мені блискавкою і задержався на моїм лиці.
— Ви нині такі гарні, виглядаєте мов саме щастя! Що з вами?
Я спаленіла й глянула не на нього, а кудись в іншу сторону.
— Що ж би мало бути зі мною? — відповіла я. — Хочу бути щасливою.
— Дуже мудрий намір! — відповів він все ще весело. — І я маю такий намір, але мені чогось маркітно.
— Чому?
— З різних причин. Між іншим, борюся сам із собою о так звану «будучність», хоч знаю, що вона не принесе мені нічого особливішого і є потрохи правдивим блудним огником!
— Чи вона вела вас блудом досі?
— Не вела, але могла би й повести, якби вірив їй занадто!
— Давно говорили ви інакше.
— Давно говорив я інакше, бо давно вірив у якісь ідеальні вимоги життя, вірив в те, що чоловік мусить їх сповнити, а тепер не вірю і в це, і в те, що зветься «будучність»!
— Ви знов говорите таке, Орядин, що мене гніває; встидайтеся! Він викривив із легкою погордою уста.
— Чого мені встидатися? — спитав їдко. — Того, що я пізнав життя і людей, і тих так званих «освічених людей», пересякнених наскрізь «натуралізмом» аж до гидкості, і що, переконавшись у їх справжнім змаганні і їх «послідній філософії», перестав перед ними кланятися і їх подивляти, як давніше? Ви знаєте, — додав, — я хочу покинути свої студії і йти жити між народ?
— Так це правда, Орядин? — спитала я, немило зворушена, видивившись на його великими очима.
— Правда, а здержує мене від того лише те, що я не люблю народу, значить ту грубу, необтесану, хоч і добродушну, незіпсовану ще масу, котрої не зрозуміє цілковито тонше думаючий ум; що серед тієї темної товпи чоловік освічений із своїми думками стоїть сам, мов палець. Я говорю правду, отже, це здержує мене від того, і я не можу ще рішитися цілком.
— Так не йдіть між люди, що не притягають вас своїм життям, для котрого не маєте змислу. Ви самі змарнувались би, а їм не придалися також на нічого! Кінчіть свої студії, ви майже вже у цілі, було би навіть гріхом покинути все. У нас числиться один освічений чоловік за двох-трьох — не забувайте й цього! У вас суть обов'язки і супроти вашої народності!
— Я знеохочений, Наталко, послідні роки відобрали в мене запал до всякого вищого змагання, і я жадний спокою!
— Ви відживете знов, Орядин! — намовляла я живо. — Тепер вже піде все ліпше, тепер маєте якийсь маєток, ідіть лише знов вибраним шляхом! Бачите, життя дійсно дуже, дуже гарне! Робіть те, до чого ви спосібні, що-небудь, Орядин, лише щоби все було поправне, властиве вам, і щось таке, що можна би поважати!
Він усміхнувся так, якби перед ним стояла дитина і оповідала з розгаряченими очима прегарну казочку. Я усміхалася також мимоволі.
— Я вам добре раджу, — додала я, — послухайте мене!
— Ви вважаєте мене спосібнішим, Наталко, ніж я справді є!
— То завдайте собі праці, щоби стали таким, яким я вас уважаю: розумним чоловіком із вірою в ідеальні вимоги життя, пориваючим приміром для загалу. Нашому народові треба проводирів всюди і всюди!
— А відтак що, Наталко?
— Відтак наступить нагорода, цебто поважання, вдоволення, краса. Ох, Орядин, коли б я була мужчиною, так як ви, я не вагалась би ані хвильки, якою дорогою йти, не зважаючи ні на що летіла би вгору, мов орел, і кликала ще й других за собою!
— І ви переконані, що за вами злетіли б і другі вгору?
— Переконана!
— А я ні! Орли літають без товариства.
— Ну, — відповіла я гордо, — але зате вони сильні і не жалують своєї самотності, їм і не личить приставати з плебейськими духами!
— Так орли чинять, Наталко, а люди не орли!
— Ні, вони щось більше і благородніше, чим зарозуміла дика птиця! Вони в моїх очах щось дуже красне, а бодай щось таке, що може бути красним. Що вони ще не такі, то інша річ; об тім я й не говорю.
Він розсміявся і дивився на мене з очевидним вдоволенням, а очі його сіяли дивнім світлом.
— Не смійтеся, Орядин, я не люблю, коли ви смієтеся з моєї бесіди від серця.
Він не зводив з мене очей, мовби я була якимсь образом або чим.
— Так, так, мій пане!
— Я чую, що так! — відповів, знов усміхаючись. — І я подивляю ваш дар одушевлятися. Я того не маю. Моя душа втомлена, тужить за супокоєм, а це знак, що старіюся!
— Саме в тій хвилі сказали ви неправду, Орядин!
Він розсміявся.
— Встилайтеся! Тому що ви стали ліниві і вибагливі, то вам здається, що старієтесь!
— То ви хотіли би, щоб я став яким-небудь орлом?
Я усміхнулася мимоволі.
— Я хотіла би, щоби всі українці були орлами!
— Щоб орлом бути, треба все-таки стати на якійсь висоті, на відсторонні; а це не згоджується з людською натурою і не творить щастя. Чоловік не любить носитися з якою-небудь думкою без людей, що так само думали б, як і він, — чи не так? Що він без загалу, Наталко? Відірваний член, що гине на самоті.
— Коли він індивідуально сильний, то буде й на самоті чутися щасливим, розуміється, не буденним щастям; свідомість сили вдоволить його.
Він дивився вперед себе весело, а по якійсь хвилині сказав:
— Є люди, що живуть наскрізь у
