Шум і лють - Вільям Фолкнер

Ось дійшли ми до вокзалу, перейшли колії туди, до річки. Мостом через річку, а далі понад берегом простяглася вулиця безладно розташованих та абияк склепаних із дощок хатин, тилом усе до води. Убога вуличка, але справляє враження чогось пістрявого, ба навіть яскравого. Он за щербатим парканом, посеред бур’янів, стоїть перехняблений старезний ридван, а трохи далі — обстріпана халупина, з горішнього вікна якої звисає, сушачись, яскраво-рожева сукня.

— Чи не твій це часом дім? — спитав її. А вона тільки дивиться на мене понад булочкою. — Оцей-о! — ще й рукою показую. А дівчинка знай жує та мовчить, але мені видалося, ніби щось ствердне, навіть згідливе, хай і не палко виражене, блиснуло в її оченятах. — Таки цей дім твій? — перепитую. — Ну, то зайдім. — Відчинив трохи не доламану хвіртку й озирнувся на свою приблуду. — Це ж тут? — питаю. — Впізнаєш свій дім?

Вона й кивнула, швидко, і знову видивляється на мене, вгризаючись у вологий пухкосмачний півмісяць. Ідемо до дверей. Доріжка з поколотих різномасних плит, попробиваних жорсткими списами трави, веде до розбитого ґанку. Ні на подвір’ї, ні у вікнах не видно ніякого руху; жоден подув не сколихне й тієї рожевої сукні, вивішеної в горішньому вікні. Ось фаянсова ручка: сіпни — і зателенькає дзвоник. Я сіпнув, потім потягнув, а як витягнув футів шість дроту, припинив це діло й просто постукав. А дівчатко знай жує, лиш на губах іще затрималася шкуринка.

Двері відчинила господиня. Глянула на мене, а тоді шпарко заторохтіла до дівчинки італійщиною. Закінчила підвищеним тоном, а змовкла — запитально. Тоді знову заговорила, а дівчинка тільки дивиться на неї понад шкуринкою, запихаючи і це в рот брудним рученям.

— Вона каже, що живе тут, — сказав я жінці. — Я її з центру міста веду. Це ж ви посилали її по хліб?

— Я ни балакать аглицьку, — відповіла мені жінка. І знов заговорила до дівчинки, а та лише дивиться на неї й мовчить.

— Вона не тут жити? — вже ламаною спитав я. І показав на дівчинку, потім на неї, а тоді на двері. Жінка похитала головою. Шпарко заговорила. Підійшла на край ґанку й, не замовкаючи, показала рукою, мовляв: ген туди вулицею.

І я енергійно закивав головою.

— Ви піти показати? — допитуюсь. Беру її за руку, а другою махаю в напрямі вулиці. А вона тільки щось своє шпарить і показує. — Ви — піти показати! — кажу я і намагаюсь звести її з ґанку.

— Si, si[6]! — сказала вона, впираючись і знай кудись показуючи.

Я знову закивав головою.

— Дякую, дякую, дякую. — І зійшов із ґанку, прямуючи до хвіртки, — не бігом, але досить швидкою ходою. Дійшов до хвіртки, став і дивлюся на дівчинку. Шкуринку вона вже дожувала й по-дружньому витріщається на мене своїми чорними очиськами. А жінка з ґанку стежить за нами.

— То що ж — ходім, — сказав я дівчинці. — Швидко чи й не дуже, а треба ж нам розшукати твою оселю.

Дріботить під ліктем у мене. Йдемо далі. Здається, всі ці будиночки безлюдні. Ані душі не видно. Притаманна порожнім житлам затамованість. Але ж не можуть усі вони бути порожні! От би порозривати всі чолові стіни у всіх цих хат! Мадам, прошу вас, ось ваша донечка! Не ваша? Тоді ваша — ради Бога, мадам! Іде собі під ліктем у мене, поблискує своїми туго заплетеними кісками. А ось уже проминули й останній дім. Далі вулиця робить закрут і берегом заходить за глухий паркан. А та жінка вийшла з розтрощеної хвіртки, на голову шаль накинула й рукою звела кінці під підборіддям докупи. Дуга дороги безлюдна. Я намацав монету, дав дівчинці. Чверть долара. «Бувай, сестричко!» — мовив я. І кинувся навтікача.

Щодуху, не озираючись. Перед самим закрутом дороги зупинився. Стоїть собі посеред шляху, притискаючи буханця до брудної своєї сукенки, дивиться тими нерухомими, чорними, незмигними очима. Я рвонув далі.

Від дороги вбік — провулок. Звернув туди й за хвильку перейшов на шпарку ходу. Провулок вів поміж якісь задвірки: нефарбовані хати, а на мотузках сушиться повно отих страшненько-весело-барвистих ганчірок, на взір отієї сукні у вікні. Он повітка показує свій дірявий тил, мирно гниючи посеред задушеного бур’янами нерозчищеного саду, серед дерев рожевих та білих, що повняться дзумінням осоння та бджіл. Озирнувся. Там, де починається провулок, нікого. То я пішов повільніш, а тінь моя тутечки, поруч, волочиться головою крізь бур’яни, в яких тоне паркан.

Провулок дійшов до якихось забитих дошками воріт і розсипався у траві, обернувшись стежиною, що тихенько повзла по отаві. Я переліз через ворота й опинився в гущавині, вийшов із тієї хащі, а переді мною інший паркан, то я далі попід ним, ну, а тінь уже позаду повзе. Тут дикий виноград і всякий плющ, а в нас, на півдні, буяла б тут жимолость. Дух її так густо з саду, надто в сутіні, в дощ і до всього ж домішується, от ніби без тієї жимолості-немилості ще недосить тяжко, недосить нестерпно. Нащо ти дозволила щоб він тебе цілував вав

А я й не дозволяла я змусила його і дивиться як шал мене бере Ну і як тобі це? Червоно відбиток моєї долоні проступив на її обличчі от ніби світло увімкнулося від моєї руки а як заблищали її очі

Я не за те тебе вдарив що цілувалася Дівочі лікті в п’ятнадцять Батько мені Ти так ковтаєш мов у горлі кістка риб’яча застрягла що з тобою і Кедді навпроти тебе що не дивитеся на мене. Я вдарив тебе за те що ти це з якимсь міським шелихвостом ось за що Будеш іще будеш Кажеш телиця на налигачі. Моя червона долоня з пальцями проступила на її щоці. А як тобі оце товчу її обличчям у. Стебла трави хрест-навхрест удавлені в шкіру дзвенить у вухах товчу її головою в

Ніколи я не цілувався з брудною дівчиною як та Наталі Паркан поринає в тінь, а за ним і моя тінь. Знову я її ошукав. А я й забув про річку, що все так само в’ється обіч. Видерся на паркан. А за ним вона: дивиться, як я зістрибую, притискає буханця до сукенки.

Стою в бур’яні, хвильку дивимося одне на одного.