Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

Спалюваний жагою, що рве його без упину вперед, він шугає думками понад простори, мов міфічний вовкун, що в нього під шкірою кривава від ран сорочка. Рукою в залізній укриві він сягає далеко на захід.

О, як любується його серце найскритішим із хотінь: до Чорного моря на полудні звоювати, друге – на півночі випасти з галицького запертя у новий вирій, Варязьке море, – на Балтик!

Спішить військо від Галича, Романову славу свистом копій співає. На Звенигород, на старий Володимир дорога!

Князь попереду полків, – шляхи в шоломах палахкотять.

Зірвалися в ситнику крикливі чаплі, злопотіли з гнізд під тріскіт обламуваних вітей. Плили хвилину над порожевілими лугами, а там упали в срібну імлу. Роса на травах, на хвощі: весільна гугля верх плеча молодої.

Над Віслою дрімає обоз. Вози сперті чотирибоком, вогко блискають шпиці коліс. Половіють шатра, як порозсідані вежі. Мають писані стяги в бадьорому вітрі літковому. Вони шелещуть, мов тугі карти Євангелія в чеканній оправі, передають свою достойну мову шепотом, що окрилює серце.

Чийсь меч задзвонив співуче: перший за всіх юнак пильно гострив лезо. Заіржали коні, обсипували з високих лобів померклі за ніч косиці.

Це день.

З шатра, де на причілку тризуб Мономахів, вийшов он Шестикрилець. Малинова кирея, накинена на ліве плече, волоклася за ним, ніби пера криваві. Він зорів ясно почерез смагу щок, тугих і темних, мов бронза, смакував гожі згадки своїх побідних доріг. Цієї великої днини він був сильний, радісний і такий повний себе самого, як чара, що хоче полум’я чудового напитку перелити через береги.

А музика гострених мечів ширшала чимраз, мов гомін кіс перед жнивами. Князь слухав її й дивувався, як зберегла себе серед копит фіалкова дівина перед його наметом, ще й вовче лико: стулені два листки, всередині ягода.

– Підбігли до князя в цю мить із умивальною чашею та згрібним рядном. Він одягав мідяну сорочку, усю в кільцях, верх льняної, приперізував широкий грець кий меч із церковним текстом і свастикою на держаку з чорного нефритового кришталю.

Тоді привели й прегарного княжого коня, носія його безсмертної слави. Золотіших очей, гордішого чола не було досі в конюшнях Галича та Києва. Коханий тільки для бою, з гривою, як полум’яне пруття, він переступав із ноги на ногу в радощах поранньої години. Князь плескав долонею стрімку шию тварини й пестливо обкручував пальці об прядь гриви, зчервоненої сонцем і розсипаної, як ореол.

Він скочив у сідло й чекав, поки у його бойовий сагайдак покладуть подвійні стріли – одні з трощі, заливаної залізом, другі з дерева, ковані до півдовжини.

Виходила стежа – тридцять юнаків. Вони тихо й квапно сідлали коней. Над темними устами в тузі піднятих брів чаїлися останки солодкого сну.

Винозорий, як гірський птах, Ольстин із Бірчі вів.

Стукнули коні в копита – й тоді нагло перед стежею виріс Мстиславич на своєму смоляному верхівці в упряжі з сап’яну і срібла. Рішив їхати чолом стежі – сам. Хотів покласти господарське око на відповідальній роботі!

Вказав рукою табор:

– Вишата, тобі! – рік першому воєводі.

Рванули з місця юнаки: запахла під копитами нетоя.

– Ждіть! – згомонів князь далеко згодом.

Ольстин їхав за князем, дивився на його плече в мідяній мережі й крізь обожания, що було як пісенний порив, думав: «На оцім величнім коні – доля нашої землі».

Стали.

Князь зорив пильно по лінії руки, простертої над брівми.

– О-ге! Семчич, Ольстин, Будич, ще хто! Біжіть на он той горб у хащах, у три мети стрігою, – погляньте звідтіль!

Десятка їх скочила з місця, захлюпотіли синявою мокрі трави. Появилися незабаром на горбі, високі, хижі, палкі. Стежили, як орли, слухали, зоріли – ніде нічого.

Вказав їм іще ліс на крайнебі, чорну хмару: – Протряхніть маленько корчі!

Пішли чвалом, спів вітру над головами. А край лісу стихли – широким півлуком розсипалися… Пірнули спроквола в глибінь – знову зоріли, як орли, – ручай десь плеще, сонце капотить…

Вернулися скоком по князя й решту стежі. Ольстин звістив:

– Спокійно, князю!

Ідуть. Заслонили собою ниви в сірих пошумах і бліде віконце неба.

– Ліс був роздзвонений ковтанням наковтача, перекликами пташні. Розлягся гіркий легіт полину, весь у сріблі. Зозуля кувала допитливо хоріямбами старих голосінь. Блиснула біжничка з потемнілими липовими різьбами проміж кетяги червоної калини. А там – буковий молодняк, хистка, весела, дрібнолиста гуща, сріблом підшита проти неба…

Але – затріпотіли в травах їдкі шепоти: там іскри, тут тіні… Націлилися довгорукі привиди, опукоока зрада, прикипіли до землі, до пнів… То княжий кінь шарпнув лобом у променистих брячках, – як кентавр на фризі, став дуба.

Мов огонь, жбурнений в отверту пазуху, так дзеркіт стріл, – із дерев знесло зеленим димом половину листя. Світ збур’янів, і день схитнувся.

А буковий молодняк пішов бовдуром – грянула з гущі ворожа засідка проти трьох десяток, двічі стоголова навала. Спалахнуло, як на пожарі, синіми вогнями заліз у націлених руках, чорними блисками тятив, червоним пір’ям стріл, сивими смугами вовчих шкур на озброєних плечах… Вихор ошалілих перекликів, незрозуміле горлання роззявлених ротів, брязкіт і крик потрясли лісом, аж листя впало.

Все те накрило миттю Романову стежу, гадючим танком проміж дерева обскочило її, три рази довкола заплело грудьми.

– В пробій! – скричав князь, як колись,