Світло Парижа - Елеонор Браун

в Магнолії теж буває зима, але найкраще я уявляю тутешнє літо. У розпалі зими, коли я згадувала Магнолію, пам'ятала вогкі похмурі дні, коли повітря м'яко обтікає шкіру, гладить її своїм теплом. Я пам'ятала, що під моїм волоссям завжди було вогко, обличчя було рожевим і гарячим. Пам'ятала сади моєї матері, де зелень вибухала буйним м'яким листям, довгими колючками, спокусливими пелюстками квітів, що ховали під ними свої серця, доки сонце не примусить їх відкритись: масляно-жовті троянди, півонії, рожеві, як балетні туфельки, темно-фіолетові черешки гладіолусів, що піднімаються над парканчиком, жоржини й амариліси, сміливі, яскраво-червоні. Пам'ятала конуси морозива, що танули в руках, довгі, ліниві присмерки, запах хлору й розсіяність світла, що наче сіялося крізь велике сито, на всіх і на все, і світ здавався яскравим і беззахисним, і від цього трохи ближчим до ідеального.

Та хоча літо ще не настало в Магнолії, у мені пробуджувалося щось на нього схоже, сонячні пальці проникали в тверде холодне серце, і воно тануло, крапельки від цього танення лоскотали шлунок. Я довго сиділа нагорі з бабусиними щоденниками, читаючи про її страх самотності перед Парижем, що охопив її, читала про зраду Евелін. Розуміла, як боляче не бути вродливою, читала її роздуми про поцілунки, збентеження від відкриттів, трохи поплакала над нашою дівочою долею. Шкода, що я не знала її.

Мій власний дебют був розчаруванням. Я чекала на нього багато років, годинами просиджувала в танцювальних класах і на уроках гарних манер, гадала, що бал буде великим призом за мою наполегливість. Я буду гусінню, що обернеться на метелика, гидким каченям, що обернеться на лебедя. Я була частиною всього цього від самого народження, але насправді не належала до нього. Мої подруги й однокласниці ніколи не почувалися ніяково. Їхнє волосся було прямим і пригладженим, тоді як моє — хвилястим і неслухняним. Вони були стрункі й ніжні, а я була огрядною, з плечами плавчихи.

Ніхто не ображав мене відкрито. Ми були подругами до певної міри, до якої можна бути подругами, коли випускний клас складається з вісімдесяти дівчат, але я ніколи не була з ними, завжди перебувала десь збоку. Вечорами у вихідні найчастіше була сама, читала або малювала, або йшла до кіно з моєю кращою подругою дитинства Амандою, що ходила до державної школи, отже, ніби зовсім не існувала. У будні йшла до школи, потім на плавання або на підготовчі заходи, що наші матері організовували для нас, уроки танців або гри на фортепіано, або ще на якусь чортівню на кшталт Асоціації молодих жінок. Ми були породистими, ходили по колу або долали перепони, коли це нам наказували, поки не навчилися робити це бездоганно.

Інші дівчата ходили на танці, у них були хлопці, та вони як для бабусі, так і для мене, були невідомим хімічним елементом, наче, скажімо, радій. Часом у книжковому магазині я бачила одного хлопця, вугластого, з розбовтаними ногами й руками, сонними очима, як тепер я думаю, він був наркозалежний, але тоді він здавався мені задумливим і романтичним. Якось я упустила шалик, він підняв його, віддав мені, і я почервоніла. Виявилося, він ходив до школи з Амандою, але я ніколи не просила її дізнатися щось про нього, ніколи не сказала їй, що цікавлюся ним, що мрію його поцілувати чи збігти з ним вулицею вниз до річки, ніколи не сказала, що цілий тиждень з нетерпінням чекаю, аби його побачити чи пройти повз нього у відділі художньої літератури.

Заглянувши у щорічники старших класів, я натикалася на світлини з вечірок або танців, на які ніколи не ходила, розглядала сукні моїх однокласниць від Лори Ешлі, їхні широкі, відкриті посмішки, читала про їхні побачення. Дівчата на цих світлинах були впевнені в собі й урівноважені, я ж була незграбною, а коли говорила, шлунок скручувало від нервового напруження. Іноді вечорами я лежала в ліжку й від думки, що ніколи не матиму того, що мають вони, не буду такою, як вони, серце болісно стискалося.

Спочатку я думала, що коледж буде моїм зоряним моментом. Я пішла в Чи Гамма Дельта, бо на цьому наполягала мати, і мене було прийнято, бо я була спадкоємицею, мене там дуже любили, але на світлинах завжди стояла у задньому ряду, якось посміхалася, коли клацав фотоапарат, з червоним обличчям, у пожмаканій блузі, наче випадково потрапила на цю світлину замість когось, хто схожий на інших і належить до товариства.

Перший бал був моєю останньою надією, але на першій примірці сукні я зрозуміла, що все йде шкереберть. Роками я мріяла про сукню з відкритими плечима, уявляла, як досконало в ній виглядатиму, як Скарлетт О'Хара або принцеса Ді. Коли мати повела мене до магазину, я схопила сукню з вішака, ту, яку уявляла, чисто білу, з відкритими плечима по лінії шиї, з пишною спідницею. Але коли прослизнула в неї та глянула у дзеркало, поки мати з продавчинею чекали за дверима, одна владна, друга улеслива, моє серце розбилося востаннє й назавжди. Я прихилилася лобом до холодного дзеркала, заплющила очі й заплакала. Виріз, про який я мріяла стільки років, не лестив мені, складки вгорі на руках робили плечі ширшими, стегна мало не вивалювалися, я була схожа на сосиску, щойно засунуту в кишку. Від плачу на обличчі й грудях з'явилися прищі. — Виходь, Мадлен, — прощебетала мати, і я покрокувала з примірочної.

— О боже! — сказала продавчиня, дивлячись на мене у вимріяній сукні.

— Це катастрофа! — промовила мати. — Виправимо це, — звернулася вона до продавчині, що уже віддалилася у пошуках чогось альтернативного. Коли ми залишилися самі, мати глянула на мене. — Не плач. Знайдемо щось більш удале. Зніми це, будь-ласка, — вимовила вона майже жалібним голосом. Звичайно, ми знайшли сукню, але не таку. Не таку, як я мріяла. Усе, про що я мріяла, було непридатним для здійснення.