Чаполоч - Ігор Астапенко

думати про це. Кілька ножів свистять проз моє тіло й врізаються в стіну. Жонглює далі — хибить — аааааааах! — ламається система чіткості — аааааааа! — леза сиплються й протинають її тіло — несамовито кричить — кров Анни розтікається підлогою кімнати — бооооооожеееее! Ну, Боооооожееее! Нуууууу, Боооооожееее! Не роби цього! Ну чому ця кров так стрімко заливає цей чужий простір?! Зупинись! Бооооолииить! Подивись на неї! На кожну її рану подивись! Вона молодша за мене! Отче наш що єси на небесах, вийди на бій чоловічий до мене, а? Анночко-мамо, скажи, що ти вже не кровоточиш! Ааааааа! Де ти? Повернись хоча б тінню до цієї клятої кімнати! Любити мене вернись, Анно! Ну, Боооожее!

...

Не бийся так потилицею об підлогу, Слав’! Подивись на мене — це я, твоя рідна Лянька! Перестань битися, перестань!, розіб’єш голову, чуєш мене?! Я благаю тебе! Жень! Слав’! Дай хоч долоні підкласти! Заради всього святого, коханий, перестааааааань!!!

...

Я розплющую очі й відчуваю, що настав ранок. Пахне фарбою, коноплею і кров’ю. У вікні просвічується сув’язь тріщин. Хистка візія збляклої стелі з’являється в наляканих світлом очах. У тім’ї відчувається болісна пульсація — рана натщесерце їсть повітря. Тіло ламає. Кашель оббиває стіни — харкотиння спльовую просто на підлогу. Помічаю в ньому кров і знову захлинаюсь кашлем. Очі сльозяться — і нема чим протерти: мої руки прив’язані до батареї.

ХІ

Ось вона, деревоподібна істото, твоя рокована участь у плині життя. Ось ви — інертне начиння земної кулі — гидко й вимушено повзете в пошуку неусвідомленої істини, і нікому не треба вас. Розмножуєте ілюзії про потрібність свою в цьому світі, паломники хронічної віри в необхідність власного існування, махаєте химерними душами, як ганчір’ям.

Ось ви, спостерігачі свого сумирного проминання, викинуті на берег, несете тіла в бік землі, і хто вам завада? Ламаєте один одного без здатності воскресити. Народжуєтеся, ростете в животах попри неспроможність протистояти часові. Хворієте, вирощуєте згубні квіти в тілах за примхою невідь-чого. Старієте, жовкнете в обличчях, обростаєте новими ілюзіями. Невимовно страждаєте. Боїтеся думати про смерть.

Од пункту Н до пункту С — тонка лінія на шкірі в шість сантиметрів.

Роззирайтесь-но! Ставши посеред долоні власної, обертайте голову навколо осі життя. Печаль окремішню і печаль всеохопну зітріть із поверхні свідомості — плюньте на цю чортову тінь невдоволення! Затим, поклавши руку на серце, спитайте себе: мені не соромно перед неандертальцями?

Коли нестерпно, без остраху йдіть. Світ змінюється, якщо захотіти бачити його інакше. До біса всі ці глобальні матерії, покликані зберігати коробку тіла якомога довше! І ловіть усолоду від грайливого стану. Бездумно смійтеся. Слухайте голомозу співачку[25] посеред абсурдного вечора. Відсутність привілля компенсуйте хмільною апатичністю.

Плюньте — істинно кажу вам[26] — на патетич­ну небесну стружку! Поважайте в собі тваринне — ааааар! — істинно не з лона кажу з долонь

пробитих — махайте хвостами! Виводьте синці на свідомості — виголошуйте анафеми на людську еволюцію! І нехай допомагає вам безпросвітний туман людського розуму рóзмаху! Яко дитя незроджене, носіть його із собою, заки здоровий глузд не стане прозирати з-межи мішків під стомленими очима. У студеній воді, жадно вмиваючи обличчя, знов повернете собі розхристану думку про обов’язок перед історією. І тоді знов почнеться:

малювання єдиного сліду на палімпсесті загальної пам’яті світу людського; рух за годинниковою стрілкою на спині стрілки;

розп’яття на перехрестях вулиць;

святкування днів наближення до;

ретельна підготовка полюддя темряві;

закопування ями заступом пляшки;

лет повітряних цілунків у бік хирлявої косарки;

цвітіння свічки празникової та поминальної;

витинання сумного танцю серця;

пісня рухливої крові;

отруйне усвідомлення минання...

існування;

вигулювання собаки існування;

тримання обличчя в прілих долонях;

ріст пухлини пам’яті;

метастази пухлини часу;

вимовчування того, що було ізпрежди.

ХІІ

Позавчора я бачив, як купки селян рухалися до церкви — можливо, була неділя. За останні три дні я пройшов близько сорока кілометрів. Ноги налиті втомою, спина болить, серце — мішечок зі спазмами. Моє обличчя дуже змарніло. За відчуттями — ще мінус чотири-шість кілограмів. Моя вага зараз — не більше сімдесяти двох. Тінь моя схудла ще більше. Ліва рука стала часто німіти. Минуло дванадцять днів від часу мого вивільнення з ув’язнення. Сказати, що я був на межі добра і зла — не сказати нічого. Спомин про це змушує моє тіло лячно здригнутися. Записую його так:

Це була аудиторія закинутої бурси енної провінції. Мене занесли туди місцеві підлітки після того, як я втратив свідомість у під’їзді якогось житлового будинку. Їх було п’ятеро: троє хлопців і дві дівчини. Наймолодшому — років чотирнадцять, найстаршій — од сили сімнадцять. Першого разу двоє з них — молодша дівчина й хлопець — прийшли зранку, вкололи собі по дозі, а потім трахались. Дівчина кричала, і я збуджувався. Затим вони курили цигарки й знімали мене на камеру. Мої руки були міцно прив’язані до батареї металевими ланцюгами на замках, ноги — замотані в чорний кульок. Хлопець із великим азартом періодично давав мені ляпаси — я мовчки скрикував у себе, стримував емоції. Дівчина під кайфом била мене ногами в груди. Мої сльози їх неабияк тішили.

Вони заливали в мій рот якийсь огидний портвейн і засипали солоні сухарики. Кілька разів давали воду і якусь суміш. Найгірше з цього всього було те, що мені доводилося ходити під себе. Здається, двічі або тричі мене знудило. Вони змивали моє блювотиння мінеральною водою. За мною прибирала дівчина. Одного разу мені щось укололи. Певний час було тривожно, але потім — добре.

Згодом підійшли ще троє. Вони хотіли насолодитися владою наді мною. Погратися. Вони демонстрували своє зухвальство й зневагу, але надмірна показовість тільки підкреслювала їхній страх переді мною. Одного вечора вони до безпам’яті обкололися й влаштували п’яну оргію в мене на очах. Старша дівчина під кайфом довго танцювала коло мене, облизувала мої вуха, підставляла свої принади мені до обличчя. Кілька разів я торкався язиком її грудей, вона гралася — плавно водила тілом — я щосили тягнув голову — вона наближалася на кілька секунд — відводила знов — міняла пози — пускала слину на моє обличчя — увесь час звабливо усміхалась — водила пальцем біля губ — красиво курила марихуану — ніжно скрикувала — пестила себе пальцями — вводила пальці всередину — моєю прив’язаною рукою торкалася гарячого трикутника — струшувала попіл на мене — до-ре-мі-нувала — опустилася до мого прутня — затим дуже впевнено, глибоко працювала — нарощувала темп — допомагала руками — інтенсивно рухала язиком — кусала — захлиналася слиною — створювала звуковий ритм — ковтала сперму — показувала білий язик — істерично сміялася — била в обличчя — плакала — швидко одягалася — курила цигарку. Лягала коло мене. Стихала. Тримала вісь межи нашими свідомостями.

Нишком од інших я попросив її принести мені ліки, бо