Спадок з бонусом - Інна Земець

Надумала Ярослава, що аж на цілий день в місто їй треба. Може то і на краще, що кілька справ у один візит вмістимо. А справи є – гарний покупець на її салон от-от знайдеться. Знаю, бо сам на Веніаміна знайомого навів і грошей підкинув, він салон і купує. Не можу ж на себе оформлювати! Хай певний час на ньому повисить, а потім вже думати стану, як їй назад його повернути. Як на Яру дивлюсь, так і хочеться пригорнути, і не тільки через помисли хтиві. Не балувана вона турботою, крихка під тім панцирем, який на себе напнула. Так радіє з того продажу, що аж див і сором. Ще не бачив таких людей, що так грошей не шкодують, навіть соромно що брешу. Хоча, то їй на користь роблю – потім випрошу вибачення, сподіваюсь.

Дожився до того, що коли знову обійми від неї дістав, то зрадів ним як той школярик. Цього разу до сліз не доводив, сама справилась. Думав, що вже спить тихенько, а знайшов Яру на веранді.

- Чого ти тут? – здивовано спитав я.

- Просто повітрям дихаю. Нікотину нема, тому ароматом хвої напуваюсь, - пробуркотіла вона, гадаючи що не помітив, як вона в ніс говорить.

- Хто тебе засмутив? Я знову?

- Ніхто, я не плачу, просто від прохолоди ніс заклало.

- То треба щось тепліше за футболку поночі вдягати, - відповів я, та користуючись нагодою вмостився поруч і до себе притулив. – Грійся, як замерзла.

Холодно їй було чи ні, та не виривалась, сиділа до мене міцно притиснута, поки мене голками від того штрикало. Ніч була тиха і темна, лиш скромний півмісяць проливав трохи світла. В голові крутились всілякі дурниці. Сузір’я добре знаю, та не влаштовувати ж лекцію з астрономії? І точно не час стендап починати. І відколи я такий боязкий і нерішучий став? Мабуть, відтоді, як кожну мить поруч із нею цінувати почав, особливу таку, коли не фехтуємо уколами обмінюючись, а поруч в унісон дихаємо. Довго вигадував на яку тему з нею поговорити, так довго, аж почув як тихо поруч засопіла – заснула на плече похилившись. Ще ближче до себе підтягнув і огорнув обома руками наче теплою ковдрою – мені поруч із Ярою аж зовсім не холодно було. Так і просидів довгенько, поки не зрозумів, що міцно вже спить – треба в кімнату її віднести. Та лиш під коліна спробував підхопити, як прокинулась.

- Оце магія свіжого повітря! Аж заснула, - подивилась на мене і підскочила на ноги. – Вибач, заморозила тебе за компанію?

- Та яке там! Тепло було. Навіть спекотно.

Двозначність в моїх словах відчула і швидко в дім побігла, а я на вулиці лишився. Все сподіваюсь, що далі з місця зрушимо, та тупцюємо досі. Ще раз сказати що кохаю не варіант – не повірить мені, лиш подумає, що нічим не гребую, щоб в ліжко до себе затягнути. Ніколи ще такого не робив, та їй це ж звідки знати? Думав, гадав, вигадував, а потім зрозумів – треба підштовхнути. Повернувся в кімнату, лахи пристойні собі дістав і знайшов якийсь фланкер з парфумом, Ярослава знову на кухні щось крутилась, а я демонстративно прогарцював повз неї і став на порозі.

- Якщо буде щось важливе – телефонуй і тоді повернусь швидко. А ні – то аж вранці чекай.

Вигнула брову, окинула оком.

- На нерест пішов? – знущальним сміхом відреагувала вона.

- Вгадала, - хвацько усміхнувся я, спостерігаючи як вона розвертається і в кімнаті своїй зачиняється – оце вже непогана реакція.

Вже сутеніло, коли до міста під’їхав, розвернувся і попер назад, стратег оптимістичний. Покатався і годі - хочу не аби кого, а її. Який сенс заміняти бажане легкодоступним? Себе все одно не надуриш, а от зіпсувати все легко можна. Ні, я не дурний. Вдома мене не було годити зо дві, а під’їхав вже в повній темряві і одразу під двері її кімнати пішов. Постукав, почув якесь матюччя і голосний крик.

- Хто тут?!

- А хто тут може бути? Я, звісно.

Яра за дверима голосно видихнула – в голові моїй геть нерозумне щось, злякав таки,  ідіот.

- Ти ж до ранку попрощався? – в її голосі не стільки підозри, скільки єхидства почув.

 - І ти повірила? Просто дав тобі час передумати і прийняти вірне рішення.

Зашаруділо щось, підійшла під самі двері і зупинилась. Стоїмо як двоє ідіотів кожен за свого боку і чекаємо невідомо чого. Може поки деревина сама по собі струхне, чи шо? Обоє дихаємо занадто голосно, як для людей, що спати хочуть.

- А як не передумала? – тихо уточнила Яра крізь зачинені двері. - До ранку залипатимеш?

- Все одно нудно самому.

- То почитай.

- Тобі? Добре, - на мить замислився, а потім почав по пам’яті шпарити. - Берег моря. Чути розбещенi крики морських птахiв, ревiння моржа, а також iншi звуки, iздаваємиє різною морською сволотою. Входить Гамлєт…

На цих словах ворота раю прочинились. Митцю до скону дякуватиму, але якось пізніше це розпочну, бо зараз геть інші почуття вирують. Яра стояла на порозі і сміялась, а я блукав безсоромними очима по її тонкому стану в самій лиш довгій майці, під якою точно нічого зайвого не було. Якби зараз загадала мені далі Гамлєта читати, то жодного слова вже не згадав би. Вчепився у неї, як той реп’ях. Більше і слова не вимовить, поки замість сміху, щось інше не почую.

- Знати б раніше, яка ти ласа до сучасної класики… - пробурмотів її голою шкірою мандруючи.