Древляни - Віктор Семенович Близнюк

Тихо було. Ніщо не скрипнуло в Марфиній хаті.

Оникій у пітьмі намацав свої ноги, стягнув їх докупи. Сів, угрузаючи в щось м’яке. Прислухався. Дринькнула рама об лутки і з шерхотом увійшла в пази. Почулись глухі скрадливі кроки, та скоро й вони затихли. Повів батько синів на благословенну піч.

Оникій позіхнув, розлігся на мішках з борошном і подумав, що ніколи не спав так по-царськи: диви, як на перині лежиш! А дух — просто галушками пахне!

Скоцюрбився Чмир і став угрузать — в галушки, в пійло, в тепле болото; пірнула кудись його кам’яна голова, і очі склепило сном, як медом.

— Ну й що? — зустрів Чмир сина, коли той повернувся вранці од Марфи.

Син стояв перед батьком білий, як лебідь, весь у борошні, і тяглись за ним білі сліди, наче хтось щіткою по двору поквацяв. Лапчаті сліди вели од Марфиних воріт до чмирівського порогу.

— Бачив Марфу? — спитав батько.

— Еге ж… проспав.

— Як проспав?

— А так. Прокинувся, а вже сонце у верхню шибку загляда. Я в сіни — нікого нема. Я в хату — двері якраз прочинені — і в хаті нікого. Мабуть, Ксаверія шльондра спровадила, а сама худобу погнала… Дивлюсь: на стінах рушникі-і-ів, як у церкві, а на лаві пиріг гарбузяний, ще свіженький, аж душок над ним в’ється. Дак я за пиріг…

— Де він? Давай сюди!

— Еге ж… По дорозі ковтнув і не зглянувся.

— А-а, ссуча душа, хіба ж так можна!.. Треба вночі було, як вони любенько заснули, тарараму наробить, щоб той, женишок, прокинувся да огледів, як Марфа ще одного кавалера приховує.

— Еге ж… А хто мене розбудить?.

— Ну? Бачили таке диво? Прогавить, щеня, і Марфу, і погреби з закусками.

Хлопці озвалися з печі:

— Ми його, батьку, розбудимо. Всиплемо джмелів за пазуху, не проспить.

Послухав Оникій батькової науки. Наробив тарараму.

Було це на другу ніч.

Батько Чмир саме заснув першим сном, а після бурякової, після горілої, скажу вам, спиться так, наче тебе привалили колодою, і голова хропе десь окремо, а серце, як не лопне, гупотить десь окремо, а ніг і рук твоїх і зовсім нема. Чмир і спав у такому розчленованому стані, коли це нагло затарабанили в шибку. «Хто?» — спитав батько Чмир, а воно тарабанило. «Хто?!» — спитав батько Чмир, а воно тарабанило ще дужче. І тут батько подумав, що він не питає, а тільки думає, що питає. «Добре, зараз відкрию», — сказав батько Чмир і пішов одчинять. Помацки витяг засув, розчахнув двері, а воно тарабанило так, що й хата тряслась. «Ага, — подумав батько, — це я лежу собі, а мені здається, що я в сінях…» «Йду!» — сказав батько і прокинувся, і ноги поїхали з лежанки, а голова ще спала на припічку. А коли він піймав носками долівку і спробував іти, то його понесло спиною вперед і довго водило по хаті, сюди й туди, і як він не вивертався, так спиною і втрапив у сіни.

— Хто? — спитав батько.

— Ой боже!.. Пустіть! Це я, Оникій.

І біс його батька знає: Чмир, здається, не встиг і моргнуть, як бренькнув засув, гуркнули двері, і захеканий Оникій мало не збив старого із ніг.

— Тю!.. Що з тобою? Вовки женуться?

— Аби ж вовки — Марфа!.. Швидше зачиняйте! На засув.

— Господи, що там стряслось? Говори!

Оникій говорити не міг. Тільки злякано ікав. І лиш тоді, коли батько затяг його в хату і підніс банку «нашатирю», і той наосліп хильнув самогону, ще й посмакував гущею, аж тоді розв’язало йому язика.

— Значить, лежу я на мішках, а воно темно в кладовці — страх, і почало мене з переляку хилити на сон. От засинаю і чую: щось лоскоче в шию… І лоскоче — не можу втерпіть. Я кажу «ги-ги», а воно лоскоче, я «ги-ги», а воно лоскоче. І так, знаєте, Марфа привиділась, наче схилилась наді мною і пальцем по шиї водить. Я потихеньку, крадькома та — хап! — її за руку, а воно як пискне — пацюк! Прокинувся, а по мені пацюки товчуться, аж шелестить. Ух, я на ноги, та за ними; намацав якусь дровеняку і давай гамселить, а пацюки — шасть по кутках, шасть по кутках.

— Тпру! — сказав батько, термосячи сина. — Не туди, Онисько, заїхав. Ти ж казав — Марфа за тобою гналась.

— Стривайте… буде ще й Марфа… От поясніть: чи в хаті темно, чи в голові темно?

— Кругом темно, — сказав батько. — Глупа ніч.

— Правильно. Глупа ніч, а я пацюків ганяю. Коли чую: рип-рип. Це там, у Марфиній хаті. Чую: щось стукнуло і вже в сінях рип-рип. До мене йде, до кладовки… і не одно, а двоє. Ну, я за мішки і вкляк. Аж тут (легенько!) відчиняються двері, просовується вогник, а за вогником — двійко, тільки обличчя видно: Марфа і Ксаверій. Ну як під вінцем: темно, свічка горить і вони, молодята, притульцем стоять, тихі такі й сполошені. І красиві, чорти б його батька взяли: од світла губи у них, як жар, щоки горять, а волосся вогнем пересипається…

— Ти не розписуй мені! — не втерпів Чмир, що сидів поруч на долівці і вже куняв. — Не розписуй, хай їх трясця розписує. По ділу кажи: що напослідок було?

— Та кажу ж… Було так. Полупали вони, як голуб’ята, сюди-туди — і ніц, не бачать мене. Мабуть, так націлувались, що їм аж темно в очах. Вже й зібралися йти, коли мені припекло: борошно, чи що, попало у ніс. І я на всю