Хатина дядька Тома - Гаррієт Бічер-Стоу

Його зграбна постать, пружні ноги й жваве обличчя одразу ж збудили суперництво, і з півдесятка голосів водночас вигукнули свою ціну. Наполоханий хлопчик боязко озирався, а звідусіль сипалися все нові пропозиції. Аж ось розпорядник стукнув молотком. Хлопчика придбав Гейлі. Його штовхнули з підвищення до нового господаря, але він на мить зупинився й поглянув назад, де його нещасна стара мати, уся трясучись, простягала до нього немічні,руки.

— Купіть і мене, паночку!.. Купіть, благаю вас… Бо як не купите, то я помру!

— От як я тебе куплю, то ти таки вріжеш дуба, — відказав Гейлі. — Ні! — І одвернувся.

Торг за нещасну стару тривав недовго. Чоловік, що перед тим розмовляв з Гейлі і, як видно, мав досить жалісливу душу, купив її за якусь мізерію, і натовп цікавих почав розходитись.

Бідолашні жертви торгів, що багато років прожили разом в одного господаря, зібралися навколо вбитої горем матері, на яку жаль було дивитися.

— Чи не могли вже залишити мені хоч одного?.. Хазяїн же завжди казав, що його від мене не заберуть… завжди казав… — гірко ридаючи, повторювала вона.

— Мамо, мамо! Не треба! — мовив хлопчик. — Кажуть, вас купив добрий пан.

— Ой, та що мені з того!.. Що мені з того!.. Олберте, синочку мій, остання моя дитино! Як же я житиму без тебе?

— Та заберіть же її хтось, чуєте? — різко сказав Гейлі. — Добра їй з того однаково не буде.

Найстарший з невільників то умовлянням, а то й силою відірвав знавіснілу з горя стару від сина і, намагаючись хоч трохи заспокоїти, повів її до візка нового господаря.

— Ну! — сказав Гейлі, зібравши докупи свої три набутки. Він витяг в’язку кайданів і понакладав їх на руки невільникам, а тоді, зчепивши їх за наручники довгим ланцюгом, погнав перед себе до в’язниці.

За кілька днів Гейлі із своєю живою власністю щасливо повантажився на пароплав, що йшов униз по Огайо. Основу гурту було закладено, і тепер він мав поповнюватись у дорозі новими невільниками, яких Гейлі та його помічник прикуповували в різних місцях на поріччі.

«Красуня Огайо», найшвидше й найпоказніше з суден, що будь-коли розтинали хвилі річки, на честь якої його названо, весело пливла собі за водою під ясною блакиттю неба, і над нею майорів смугасто зоряний прапор вільної Америки. По палубі, милуючись погожою дниною, походжали пишно виряджені дами та пани. Всі були радісні, веселі й щасливі — всі, окрім невільників Гейлі, що тулилися на нижній палубі разом з іншим вантажем. Скидалось на те, що вони не дуже тішаться своїми численними привілеями. Посідавши гуртом на помості, вони стиха розмовляли між собою.

— Гей, хлопці, — сказав Гейлі, швидко підходячи до них, — сподіваюся, ви тут у мене всі р доброму настрої і не журитесь. Щоб я не бачив кислих облич, зрозуміло? Не журіться, хлопці! Будьте до мене по-доброму, то й вам буде добре.

«Хлопці» озвалися своїм незмінним «Еге ж, пане», вікодавнім словом стражденної Африки, але треба сказати, що вигляд у них був при цьому не надто радісний. Кожен з них мав свої невеличкі химери: той любив свою дружину, той — матір, а той — сестру чи дітей, з якими їх щойно розлучили назавжди, і хоч кривдники їхні жадали од них веселощів, звеселити їх так скоро було неможливо.

— Я маю жінку, — поклавши Томові на коліно закуту руку, промовив один, що значився у списку як «Джон, тридцяти років». — То вона й досі нічого не знає, бідолашна.

— А де вона живе? — спитав Том.

— В одному заїзді, тут недалеко по річці, — відказав Джон. — Якби ж то мені ще хоч разочок її побачити! — додав він.

Нещасний Джон! Його бажання було цілком природне і сльози текли з його очей так само природно, як і в першого ліпшого білого.

Засмучений Том тяжко зітхнув і спробував хоч якось його розрадити.

А нагорі, в каютах, сиділи батьки й матері, щасливі подружжя, і коло них пурхали веселі діти, схожі на різнобарвних метеликів, і життя було легке й безжурне.

— Ой мамо! — сказав один хлопчик, щойно прибігши з нижньої палуби. — нами їде работорговець, а там унизу в нього четверо чи п’ятеро негрів.

— От бідолашні! — мовила його мати з жалістю і обуренням.

— Що м таке? — спитала інша дама.

— Внизу їде кілька нещасних рабів, — відказала хлопчикова мати.

— І всі в кайданах, — докинув хлопчик.

— Яка ганьба для нашої країни, що ми й досі бачимо таке! — мовила та дама.

— Е, тут можна багато чого сказати і за, і проти, — обізвалася благородна пані, що сиділа біля дверей своєї каюти з шитвом у руках, тим часом як її маленькі хлопчик та дівчинка гралися поряд. — Я бувала на Півдні і мушу вам сказати, що як на мене, то неграм воля ні до чого, так їм живеться краще.

— З одного боку воно, може, й правда. Не заперечую, є негри, яким живеться непогано, — визнала дама, що говорила перед нею. — Та, на мій погляд, найстрашніше в рабстві — це наруга над людськими почуттями, ось, приміром, коли розлучають сім’ї.

— Авжеж, це справді недобре, — погодилась її співрозмовниця, піднімаючи перед себе дитяче платтячко, що його тільки-но скінчила шити, і пильно роздивляючись оздоби на ньому. — Та, мабуть, таке трапляється не дуже часто.

— Ого, ще й як часто! — гаряче заперечила перша дама. — Я багато років жила в Кентуккі й Вірджинії і бачила чимало такого, від чого аж серце кров’ю обкипало. Що б ви сказали, голубонько, якби оцих ваших двох діточок забрали від вас і продали не знати куди?

— Не можна порівнювати наші почуття з їхніми, — відказала друга дама, перебираючи клубки ниток на колінах.

— Ну, коли ви так кажете, шановна, то, певно, зовсім не знаєте цих людей, — із запалом мовила перша дама. — А от я народилася й виросла серед них. І добре знаю, що почуття в них такі самі, як і в нас, а може, навіть і глибші.

— Он як! — озвалась її співрозмовниця, а тоді позіхнула, виглянула у віконце каюти і нарешті закінчила тим, з чого почала: — І все ж, як на мене, воля їм ні до чого.

— Що й казати, сама доля судила африканцям бути рабами й коритися своїм господарям, — докинув поважний пан у чорному, що сидів біля дверей.

— От і чудово! — обізвався довготелесий чоловік, який стояв неподалік. — Нумо всі торгувати неграми, коли вже сама доля так судила! Що ви на