Дон Кіхот - Мігель де Сервантес Сааведра

— Так воно і є, — сказав цирульник і, злізши з сідла, запросив сісти в нього священика, що не дав себе довго просити.

Цю мить мул двічі так вихонув задом, що переляканий цирульник покотився, не дбаючи вже за свою бороду, що впала на землю, і, прикривши обличчя обома руками, почав скаржитись, що йому вибито всі зуби. Дон Кіхот, побачивши, що борода без щелеп і без крові лежить окремо від цирульника, сказав:

— Це велике диво! Йому збило й зірвало з обличчя бороду так, ніби її хто зголив.

Священик, щоб уникнути небезпеки, якою загрожувала його намірам борода, що відкрила цирульникове обличчя, швидко схопив її і, побігши до маесе Ніколаса, притиснув його голову до своїх грудей і причепив бороду. При цьому він увесь час бурмотів якісь слова, які, за його поясненням, були заклинанням, щоб приростити бороду. Причепивши бороду на своє місце, священик одійшов, і зброєносець знов устав такий бородатий і здоровий, як і раніше. Дон Кіхота це надзвичайно зацікавило, і він почав просити священика навчити і його цього заклинання, бо воно, на його думку, мабуть, має силу робити більше, ніж тільки прирощувати бороди, адже, мовляв, якщо зірвано бороду, значить, пошкоджено та поранено м’ясо, а коли це заклинання вигоює рани, воно, значить, може лікувати не тільки бороди.

— Це так, — відповів священик і пообіцяв при першій нагоді навчити його цього заклинання.

Потім усі погодилися, що спочатку поїде на мулі священик, а інші будуть по черзі зміняти його, доки дійдуть до корчми, до якої було, мабуть, миль зо дві. Верхи їхали Дон Кіхот, принцеса й священик, а Карденіо, цирульник і Санчо Панса йшли пішки. Сівши на коня, Дон Кіхот сказав дівчині:

— А тепер, ваша величносте, ведіть нас, куди вам завгодно.

Перш ніж вона відповіла, до розмови встряв священик:

— До якого королівства збираєтеся ви нас вести, ваша величносте? Чи не до Мікомікона часом? Та так воно й мусить бути або я нічого не розумію на королівствах.

Та одразу збагнула, що їй треба відповідати, і сказала:

— Так, мій сеньйоре, я прямую до Мікомікона.

— А коли так, — сказав священик, — нам доведеться проїхати моїм селом, а звідти ваша милість поверне на Карфаген, де при нагоді можна знайти який-небудь корабель. Тоді, за ходовим вітром і при годині, ви трохи швидше, ніж за дев’ять років, доїдете до великого озера Меона ... я хотів сказати — Меотідес... а звідти до вашого королівства це ж не далі, як сто днів путі з невеликим гаком.

— Ваша милість, сеньйоре мій, помиляється, — сказала вона, — бо нема ще й двох років, як я виїхала звідти, і погода весь час була несприятлива, а я, проте, прибула вже сюди й бачу того, кого так жадала бачити — сеньйора Дон Кіхота Ламанчського, про якого я зразу ж почула, як тільки висіла в Іспанії, і це змусило мене шукати цього рицаря, щоб оддати себе його великодушності й здати свою законну справу на його мужні непереможні руки.

— Годі, прошу! Припиніть ваше хваління, — перебив її Дон Кіхот, — бо я ворог будь-яких лестощів, і дарма, що ваші слова не лестощі, вони все ж ображають мої невинні вуха. Одне можу сказати, сеньйоро моя, — є в мене мужність чи ні, а з тою, яку маю, я ладний служити вам до мого загину. Тепер же, облишивши це на який час, я хочу, щоб сеньйор ліценціат сказав мені, що привело його сюди, такого самотнього, без слуг і з таким невеличким багажем, що мені аж дивно.

— На це я можу відповісти вам коротко, — відмовив священик. — Знайте ж, ваша милосте, сеньйоре Дон Кіхот, що я й маесе Ніколас, наш друг і наш цирульник, поїхали до Севільї одержати гроші, що їх переслав мені один мій родич, який багато років жив у Індії. Сума була не мала — шістдесят тисяч песо[62], та ще й правдивої ваги, тобто ще стільки ж. Коли ми вчора проїздили тут, на нас напало четверо розбійників і забрали в нас усе до нитки, навіть бороду — так що цирульникові довелося примайструвати собі штучну, — а цього хлопця, — він показав на Карденіо, — залишили в тім, у чім мати породила. Але найцікавіше те, що, як усі тут кажуть, розбійники, які напали на нас, — галерники, звільнені, незважаючи на опір конвойних та комісара, якимось сміливцем. Цей визвольник, напевне, божевільний або такий самий негідник, як і вони, або людина без душі й без сумління. Він же пустив Вовка серед овець, лисицю серед курей чи муху на мед. Він, я думаю, хотів познущатися з правосуддя й пішов проти свого короля та природного господаря, бо повстав проти його наказів. Він, я думаю, хотів переполошити Святеє братство, яке відпочиває вже багато років. Одне слово, він хотів зробити так, щоб занапастити свою душу й не дати ніякої вигоди своєму тілу.

Санчо розказав уже священикові й цирульникові про пригоду з галерниками, якою так пишався його пан, і священик не пошкодував фарб для кожного слова, щоб побачити, як поставиться до цього Дон Кіхот. А той од кожного слова мінявся на виду, але не зважився сказати, що був визвольником тих добрих людей.

РОЗДІЛ XXI

що оповідає про кмітливість вродливої Доротеї і про інші дуже приємні та втішні речі

Не встиг священик іще скінчити своїх слів, як Санчо сказав:

— Але, сеньйоре ліценціате, це ж мій пан зробив це все. А я ж заздалегідь попереджав його й казав, щоб він добре обміркував, що робить.

— Йолоп ти! — зауважив Дон Кіхот. — А якщо кому здаються неправильними мої вчинки, — нехай дарує мені це священний сан сеньйора ліценціата і його шановна особа, — той, значить, мало розуміється на рицарських справах і бреше. Це я доведу йому моїм мечем.

По цих словах він зручніше вмостився в стременах і насунув шишак на лоб, бо голярський таз, який він вважав за шолом Мамбріна, висів на передній луці сідла й потребував ремонту після поганого поводження з ним галерників. Доротея, дуже кмітлива й дотепна, знавши вже про божевілля Дон Кіхота та зрозумівши, що, крім Санчо, всі глузують із нього, не захотіла й собі відстати від інших, і,