Спокута - Ієн Макьюен
Він поклав руки їй на плечі й відчув прохолоду її шкіри. Коли їхні обличчя зблизилися, він усе ще був непевний і думав, що вона зараз відскочить від нього чи, як у кіно, вріже йому ляпаса. Вуста її мали смак помади й солі. На мить вони відірвалися одне від одного, він обійняв її, і вони поцілувалися знову, вже впевненіше. Відважно торкнулися кінчиками язиків, і саме тоді в неї вирвався низький, схожий на зітхання звук, який, як він зрозумів пізніше, знаменував метаморфозу. До цього моменту відчувалася усе ж якась ніяковість від подібної близькості знайомого обличчя. Їм здавалося, що вони самі збентежено дивляться на себе з дитинства. Але доторк язиками, цією вогкою, слизькою, пружною плоттю, і дивний звук, який вирвався у неї, все змінили. Цей звук наче проник у нього, пронизав його з ніг до голови, так що все його тіло розкрилося, він немовби вийшов з нього й зміг поцілувати її без будь-якого збентеження. Те, що примушувало ніяковіти, стало безособовим, майже абстрактним. Те зітхання, яке в неї вирвалося, бриніло бажанням і в ньому теж породило бажання. Він заштовхав її в куток, поміж книжки. Цілуючись, вона шарпала його одяг, незграбно пробувала висмикнути сорочку, тягла за ремінь. Голови в них хилиталися, губи блукали обличчями, поцілунки стали жадібнішими, жагучішими. Вона зовсім не жартома вкусила його за щоку. Він відсахнувся, знову притиснувся, і вона сильно вкусила його за нижню губу. Він цілував їй шию, відкидаючи її голову назад, притискаючи до полиць, вона потягла його за волосся, притискаючи голову до своїх грудей. Якийсь час він незграбно порпався, поки знайшов сосок, маленький і твердий, і обхопив його губами. Вона застигла, потім її всю пронизав дрож. Якусь мить йому здавалося, що вона зомліє. Руками вона обхопила його голову, міцно затисла її, аж йому стало важко дихати, він випростався, розриваючи кільце її рук, міцно обійняв, притиснув її голову до своїх грудей. Вона знову вкусила його, шарпнула за сорочку. Почувши, як ґудзик зацокотів по підлозі, вони не посміхнулися й відвели погляди. Комедія погубила б їх. Вона стиснула зубами його сосок. Відчуття було нестерпно болючим. Він закинув їй голову, щосили пригорнув до себе, цілував очі, розсував язиком губи. Від безпомічності вона знову видала отой звук, схожий на стогін розчарування.
Нарешті вони відчули себе незнайомцями, минуле було забуте. Вони й самі для себе були незнайомими, забувши, хто вони, де вони. Двері бібліотеки були масивними, і сторонні звуки, які могли б їм щось нагадати, примусили б їх стриматися, до них не долинали. Вони опинилися поза цією хвилиною, поза часом, без спогадів, без майбутнього. Не було нічого, лиш це всепоглинаюче почуття, яке пронизувало й наростало, лиш тертя тканини по тканині й шкіри по тканині, коли їхні руки ковзали їхніми тілами у цій невгамовній, чуттєвій боротьбі. Він був не надто досвідчений і лише з чужих розповідей знав, що лягати не обов’язково. Щодо неї, то незважаючи на всі фільми, на всі прочитані романи й любовні вірші, вона взагалі не мала ніякого досвіду. Попри таку необізнаність, їх зовсім не дивувало, як добре вони знають, чого хочуть. Вони знову цілувалися, руками вона обхопила його голову. Лизала йому вухо, потім почала покусувати мочку. Мало-помалу ці покусування ще більше розхвилювали його, розпалили, підштовхували. Під платтям він знайшов її сідниці, міцно стиснув їх, потім розвернув її впівоберта, аби дати втихомирливого ляпанця, але місця не вистачило. Не відводячи від нього очей, вона потяглася вниз і скинула свої шпильки. Знову вони порпалися з одягом, з ґудзиками, з розміщенням рук, ніг. Досвіду вона не мала ніякого. Нічого не кажучи, він поставив її ногу на нижню полицю. Все в них виходило незграбно, але в своєму забутті вони не звертали на це уваги. Коли він знову задер обтислу шовкову сукню, йому здалося, що в її очах відбивається його власна невпевненість. Проте вихід неминуче мав бути тільки один, і їм нічого не лишалося, як прямувати просто до нього.
Затиснута в кутку його тілом, вона знову обхопила руками його голову й сперла лікті на його плечі, продовжуючи цілувати лице. Сам критичний момент відбувся легко. Перед тим, як пліва розірвалася, вони затримали подих, а коли це сталося, вона швидко відвернула голову, але не видала ні звуку — не дозволила гордість. Вони тулилися одне до одного, ближче, глибше, а потім і довгі секунди все зупинилося. Замість безумної пристрасті — недвижність. Їх вгамував не дивовижний акт звершення, а трепетне відчуття повернення — вони знову були разом, лице в лице, дивлячись одне одному в сховані у напівтемряву очі, і їхня безособовість кудись зникла. Нічого абстрактного в обличчях не було. Син Ґрейс і Ернеста Тернерів та донька Емілі й Джека Толлісів, друзі дитинства, університетські приятелі, в стані нестримної, спокійної радості переживають величезну зміну, яка з ними відбулася. Близькість знайомого обличчя не була абсурдною, вона була чудесною. Робі дивився на жінку, на дівчину, яку він знав завжди, й думав, що зміна відбулася саме в ньому і була такою ж істотною, такою ж істотно біологічною, як і народження. Нічого настільки виняткового чи настільки важливого не траплялося з ним від самого дня появи на світ. А вона дивилася на нього, приголомшена відчуттям свого власного перетворення і вражена красою цього обличчя, яке вона віддавна звикла не помічати. Вона прошептала його ім’я, обережно, як дитина, котра вперше вимовляє осмислені звуки. Коли він у відповідь вимовив її ім'я, воно прозвучало, як зовсім нове слово — звуки ті самі, а зміст інший. Нарешті він промовив три простих слова, яких ані дешеве мистецтво, ані віроломство ніколи не можуть споганити. Вона повторила їх, з таким же помітним наголосом на другому слові, так наче це вона промовила їх першою.
