Сон кельта - Маріо Варгас Льоса
Роджер не тільки багато читав про минуле Ірландії під керівництвом Аліси, він знову намагався почати вивчення ґельської мови й найняв учительку, але успіхи його були вельми скромними. У 1906 році новий міністр зовнішніх відносин, сер Едвард Ґрей, член Ліберальної партії, запропонував йому консульську посаду в Сантосі, Бразилія. Хоч і без особливої радості Роджер мусив прийняти цю пропозицію, бо його проірландське меценатство покінчило з його невеличким статком, він жив на позичках і мусив заробляти собі на життя.
Мабуть, той скромний ентузіазм, із яким він повернувся на дипломатичну службу, перетворили його чотири роки в Бразилії — 1906–1910 — на змарнований досвід. Він так і не зміг звикнути до цієї країни з її неозорою територією, попри красу її природи й тих добрих друзів, яких він знайшов у Сантосі, Пара й Ріо-де-Жанейро. Найбільше пригнічувало його те, що, на відміну від Конго, де, незважаючи на труднощі, він завжди мав відчуття, що працює для чогось вічного, що виходило за рамки його консульської служби, у Сантосі його головною діяльністю було здійснювати нагляд за п’яними британськими матросами, які вплутувалися в різні халепи і яких він мусив витягувати з в’язниць, сплачувати їхні штрафи й повертати їх до Англії. У Пара він уперше почув, як розповідають про насильство в каучукових регіонах. Але міністерство наказало йому зосередитися на інспекції портової та комерційної діяльності. Його робота обмежувалася реєстрацією руху кораблів і полегшенням становища англійців, які прибували туди з наміром купувати або продавати. Найгірше він почував себе в Ріо-де-Жанейро, в 1909 році. Тамтешній клімат загострив усі його хвороби й доповнив їх алергічними реакціями, які не давали йому заснути. Йому довелося знайти собі житло за вісімдесят кілометрів від столиці, у Петрополісі, розташованому на висотах, де спека й вологість були меншими, а ночі були прохолодними. Але щоденні поїздки до офісу в поїзді перетворилися для нього на справжній кошмар.
Уві сні він постійно згадував, що у вересні 1906 року, перед тим як поїхати до Сантоса, написав велику епічну поему під назвою «Сон кельта», де йшлося про міфічне минуле Ірландії, і політичний памфлет, у співавторстві з Алісою Стопфорд Грін і Балмером Гобсоном, «Ірландці в англійському війську», де висловлювався протест проти того, щоб ірландців набирали в британську армію.
Укуси москітів розбуджували його, вихоплюючи з приємної сієсти й занурюючи в амазонські сутінки. Небо перетворювалося на райдугу. Він став почувати себе краще: в очах йому пекло менше, а болі від артриту були не такими гострими. Митися під душем у будинку містера Стірса було досить складною операцією: трубка з поливалкою стриміла з бака, куди служник наливав воду, приносячи її відрами, тоді як Роджер намилювався й ополіскувався. Коли він спустився на перший поверх, консул чекав його у дверях, щоб повести в дім префекта Рея Лами.
Їм довелося пройти пішки кілька квадр[3] крізь хмари пилюки, які примушували Роджера тримати очі напівзаплющеними. Вони спотикалися в сутінках, бо на вулиці були ями, каміння та всіляке сміття. Шум і крики посилювалися. Щоразу, коли вони проминали двері бару, музика лунала гучніше й чулися тости, звуки бійки та крики п’яних. Містер Стірс, чоловік уже літній, удівець без дітей, прожив в Іквітосі років з п’ять і здавався стомленим і без ілюзій.
— Яке ставлення в місті до цієї Комісії? — запитав Роджер Кейсмент.
— Відверто вороже, — відразу відповів консул. — Ви, певно, вже знаєте, що половина Іквітоса живе коштом сеньйора Арани. Точніше кажучи, з підприємств сеньйора Хуліо С. Арани. Народ підозрює, що Комісія має погані наміри проти того, хто дає їм роботу та їжу.
— А чи можемо ми сподіватися на якусь допомогу від влади?
— Проти вас усі перешкоди світу, сеньйоре Кейсмент. Власті Іквітоса також залежать від сеньйора Арани. Ні префект, ні судді, ні військове начальство не одержують платню від уряду вже багато місяців. Якби не сеньйор Арана, вони померли б від голоду. Майте на увазі, що Ліма лежить далі від Іквітоса, ніж Нью-Йорк і Лондон, через відсутність транспорту. До столиці звідси два місяці подорожі в найкращому випадку.
— Тут усе набагато складніше, аніж я собі уявляв, — про: коментував Роджер.
— Ви й панове з Комісії повинні бути дуже обачними, — додав консул, цього разу помітно стишивши голос. — Не тут, в Іквітосі. А там, у Путумайо. У тій глушині з вами може статися що завгодно. То є варварський світ, без законів і без будь-якого порядку. Думаю, нічим не кращий, аніж той, який ви бачили в Конго.
Префектура Іквітоса була на Пласа-де-Армас, великому голому майдані без дерев і без квітів, де консул показав йому на дивну споруду із заліза, схожу на гру-конструктор, у якій була лише наполовину споруджена Ейфелева вежа («Так, це справді Ейфелева вежа з Парижа»). Успішний каучуковий промисловець купив її в Європі, привіз розібраною в Іквітос, і тепер її тут збирали, щоб побудувати найкращий громадський клуб у місті.
Префектура мала майже півквадри завдовжки. Це була велика брудна будівля, одноповерхова, що не мала ані грації, ані форм; її великі приміщення мали заґратовані вікна, й вона була поділена на два крила, в одному були розташовані офіси, а в другому — резиденція префекта. Сеньйор Рей Лама, високий, сивий чоловік із великими вусами, натертими на кінчиках воском, був у чоботях, штанях для верхової їзди, сорочці, застебнутій на шиї, і химерному піджаку з вишивкою. Він трохи розмовляв англійською мовою й вітав Роджера Кейсмента з надмірною сердечністю, з пишномовною риторикою. Члени Комісії були вже всі там, спливаючи потом у своїх вечірніх костюмах. Префект відрекомендував Роджерові інших запрошених: суддів із Верховного суду, полковника Арнаеса, командира гарнізону, отця Уррутія, настоятеля августинців, сеньйора Пабло Сумаету, головного управителя Перуанської Амазонської компанії, і чотирьох чи п’ятьох комерсантів, шефа митниці, директора фірми «Орієнталь». Серед гостей не було жодної жінки. Було чути, як відкорковують пляшки з шампанським. Гостям запропонували келихи з білим пінистим вином, яке, хоч і тепле, здавалося трунком доброї якості, безперечно, французьким.
Вечерю подали у великому патіо, освітленому масляними лампами.
