Древляни - Віктор Семенович Близнюк

сказати, що Чмир лише з великої нужди одривав від серця своє кревне майно і робив це з душевною мукою. Коли рубав на тріски важку ікону Марії-заступниці, слізно просив святу діву простити йому смертний гріх і божився, що, як тільки надере щільників у лісі, поставить їй найбільшу свічку. А взявся за лаву, довго зітхав, обмацував різьблені ніжки, і кожну задирку на широкій дубовій спинці, і те місце, де витер яму, сидячи на лаві перед вікном. Хіба легко збутись нажитого — ось так полоснути сокирою, навпіл розколовши добротну лаву? Чмир поплював у долоні, замахнувся колуном і пом’янув при цьому сусідку Марфу:

— Ич, басарабська шльондра, прив’язала пса коло дров! Їй поліняки жалко! Там батько-покійник на тридцять годов нарубав сушняку, а вона пса прив’язала, така злюща тварюка, не приступишся…

Грицаєва Марфа, як скабка, давно сиділа в Чмиревому серці, не давала старому спать. І зараз, після двох банок самогону, сидячи на долівці, Чмир згадав Марфу і одразу аж протверезів.

— Слух-те, хлопці, сюди, — він поляскав долонею по холодному долу. — Сідайте ось тут, коло батька, я щось скажу.

Двоє патлатих на печі п’яно гигикали і, задерши ноги, стусали один одного під задки. Оникій стояв біля плитки, обнімав гарячий куб і щось говорив у корито.

— Оникій! — гукнув батько. — Плюнь на братів, вони п’яні. Йди сюди, мостись, це про тебе річ.

Старший синок, найслухняніший, з гуркотом розвернувся, ступив у куток і мало не впав на батька — добре, що в стіну вперся і по стіні з’їхав до батькових ніг.

— Ех! — гаряче дихнув синок старому у вухо, обняв його за шию і затягнув, як на весіллі:

На Мур-рамськой дар-рогє Стояло трр-ри сасни…

— Цить, дурний, — сказав батько. — Слухай, що я придумав: треба тебе женить… На Марфі.

— Ви що? — п’яно блимнув Оникій і пустив очі під лоб. — Ви що? До неї ходить цей… як його? Кса-ве-рій…

— Сказано — дурне! Ксаверій!.. Таку хату, такий погріб, такі коні спустить — і кому? Ти що? Маєш клепки в голові? Треба віднадить того жениха.

— Як віднадить? У нього сила бугаяча. Лісоруб! Хрясне раз — і кінець мені і вашій свайбі.

— Е-е, боже мій, у кого воно вдалося! Та не та сила, що сила, а та, що й силу обкрутить. Пойняв?

Оникій потряс головою, в якій бамкали дзвони, і нічого не міг второпать.

Батько безнадійно зітхнув:

— Помру, у мене точна прикмета, хто вас, дурних, годувать буде? А в Марфи… одного сала в кадці до покрови стане, сам перевіряв.

— Дак той… Ксаверій вугли обтира.

— А-а, боже мій!.. Поголоску треба пустить. Так і так, мовляв, порчена. — Батько прихилив синову голову до свого плеча і став напучувать. — Знаєш, де в Марфи кладовка? Ага ж, оце вікно, причілкове, у наш двір глядить. Так от, щоб ти знав, рама в тім вікні виймається, я гвіздки повихитував… Ти й залазь у кладовку на ніч, спи собі нищечком, а вранці, коли на вулиці людно стане, виходь із кладовки та через сіни, через їхні ворота, щоб усі бачили, як ти від Марфи виходиш. І не тюпай зігнувшись, наче під полою гуску тягнеш, а йди собі фертом, зубами присвічуй, бо ти від дівки вертаєшся. Пойняв? А люди побачать: раз виходить, другий раз виходить, і пустять поголоску: «Чули? Оникій у Марфи нічкує…»

— Ви що? Ксаверій на клоччя поб’є, він за Марфою аж труситься…

— Нічого, хай поб’є. До свайби засохне… Ти помацай батька: о-о, бачиш? самі рубці та гулі. Скільки раз товкли мене на гарячому, казали: гимбель йому! А я, слава богу, живий і цілий, бо в нас кість така — чмирівська, кришиться, а не ламається… І тебе, кажу, чорти не вхоплять.

— Еге ж, ви не знаєте Ксаверія: він як кип’яток. Були молодці, до Марфи клинки підбивали, дак він їм ноги повикручував. Ух і тороплений!

— Ото й добре, що гарячий. Поб’є, а ти оближись і своє роби, на очі потикайся, хай застає тебе в Марфи; покипить-покипить та й плюне на тебе і на Марфу, і піде шукать іншої дівки.

— А Марфа? Це ж Грицаївське поріддя. Там така горда, що й не дмухни.

— Господи! Що таке гордощі? Як скажуть їй люди «шльондра!», як скажуть «порчена!», як скажуть «з парубками тягається!», де ті й гордощі дінуться. Сама прибіжить до тебе, ще й ноги цілуватиме: бери, бо хоч сторч головою!.. Аякже! То з батьком губу можна копилить, а сиротою не далеко поскачеш.

Поки Чмир напучував Оникія, молодші брати в два голоси витягували на печі:

Ой радуйся, земле, ра-дуй-ся-а-а, Син бо-жи-и-и-ий народи-и-ився.

…Ніч випала темна, якраз для святого діла: Чмирі виряджали Оникія до молодої на розглядини. Батько вийняв раму і тихенько, щоб рама не дзенькнула, поставив під стіну. І сини були тихі, ступали нечутно, перемовлялись коротко, — видно, що звикли до нічної роботи. Ось вони гуртом взяли молодого за ноги, за кістлявий зад і, сопучи, підняли його на руках. Вікно було високе, отвір чорний, і вітер шелестів під стріхою. Оникій злякався:

— Хло!.. куди ви? Як бухну головою!..

— Цс-с-с! — засичав батько. Він стиха покректував, бо важко було держать жениха на витягнутих руках, та ще коли й хміль шпигає тобі в голову. — Цить, кажу! Падай у кладовку, не бійся, там під вікном лантухи з борошном, я вже не раз лазив.

І хлопці піддали