Шум і лють - Вільям Фолкнер

що ж іще можу я думати про що ще думала Хлопчик звернув з вулиці. Не озираючись, переліз через паркан, пройшов по моріжку до дерева, поклав вудку на землю, видерся до розсохи й там усівся, спиною до вулиці, й сонячні зайчики нарешті повклякали на білій його сорочці. про кого ще я думала навіть заплакати не можу торік я померла я сказала тобі це але тоді я ще не знала що маю на увазі не тямила що кажу Такі дні бувають і в нас наприкінці серпня, коли повітря тонке й щемливе, як оце, і в ньому є щось сумне, ностальгічне й знайоме. Людина — це сума її кліматичних пригод. Казав батько. Людина — це сума того, що маєш. Задачка на нечисто змішані дроби, яка довго й нудно зводиться до незмінного нуля — глухого кута пристрасті й праху. Але тепер я достеменно знаю що я мертва кажу тобі

Тоді навіщо тобі послухай ми ж могли б поїхати геть ти Бенджі та я кудись де нас ніхто не знає де У бричку впряжено білого коня, копита збивають легкий порох; павутиноспиці колеса поскрипують сухо, котячись нагору попід листяним ряботинням, попід в’язами. В’яз. Ільм. Ні: ellum. Ellum.

А на які ж гроші на ті що на науку твою віддали які за пасовисько взяли аби ти міг у Гарварді вивчитись невже ти не розумієш що ти повинен його закінчити бо як не закінчиш то Бенджі й зовсім нічого не матиме

Продали пасовисько Його біла сорочка непорушна в тій розсосі, в мерехкій тіні. Колеса павутиноспиці. Під осілим на ресори кузовом шпарко й чітко, мов голка вишивальниці, миготять копита, і бричка маліє, мовби й не посуваючись: так маріонетка тупцяє на місці, а в цей час її швидко тягнуть за лаштунки. Знову закрут, і завидніла біла вежа з дурною круглопикою самовпевненістю дзиґарів. Продали пасовисько

Лікарі кажуть що татові не прожити й року якщо не кине пити а він же не кине не зможе тепер після того що я після того що торішнім літом і тоді Бенджі запроторять у Джексон і заплакати не можу навіть заплакати на мить заклякла на порозі а наступної миті Бенджі вже тягне її за сукню реве голос перекотами від стіни до стіни а вона втискається в стіну все більше скулюється і на білому обличчі очі мов пальцями великими вглиб удавлені випхав її з кімнати голос перекочується от ніби не годен ті власні перекоти зупинити умістити в тишу ридає

Відчинив двері — й задзеленчав дзвіночок, але тільки раз продзеленчав, високо, чисто й слабесенько в охайній сутіні над дверми, от ніби і метал, і розмір на те й дібрано, щоб виходив отакий чистий ледь чутний дзень, а сам дзвоник не зношувався та й не завелика була затрата тиші на її відновлення по тому, як двері відчинились і навстріч тобі теплий дух допіру спеченого хліба… а ще там стоїть замурзана дівчинка з очима, ніби у ведмедика плюшевого, та з двома немов лакованими кісками.

— Привіт, сестричко. — Її личко посеред тієї тепло-солодкої пустки, мов чашка молока з невеликою домішкою кави. — А де продавець?

Але дівчинка лише мовчки видивлялася на мене, аж поки й відчинилися господарські двері та зайшла господиня. Над шинквасом, де за склом низки рум’яних шкуринок, вивищилося охайне сіро-сталеве лице: ріденьке волосся туго відтягнуте з сіро-сталевого чола, окуляри в охайній сіро-сталевій оправі… вивищилося, прикотило, устоялось, мов яка крамнична сталева каса. На бібліотекарку схожа. На щось мирно-шмарно засушене поміж запилюжених полиць, де в суворому порядку розставлено непорушні й титульні істини, давно відлучені від життя, мов подих того повітря, яке бачить, що коїться несправедливість…

— Прошу дві отакі, мем.

Із-під шинкваса добула квадратову вирізку з газети, поклала на шинквас, дістала дві булочки. Дівчинка дивиться на них невідривно, не кліпаючи очима, схожими на дві коринки, що спливли у чашці слабенької кави. Край для блукачів, вітчизна італійчикам. Втопила погляд у булочки, в охайно-сіро-сталеві пальці, в широку золоту каблучку за синюватим суглобом лівого вказівця.

— Ви їх самі випікаєте, мем?

— Даруйте, сер? — перепитала. Саме так: «Даруйте, сер?» Мов на сцені. — З вас п’ять центів. Бажаєте ще чогось?

— Ні, мем. Я — ні. А ось ця юна леді чогось бажає.

Там таке курдупленя, що господиня й не розгледіла його з-за шинкваса. То вона підійшла до краю і звідтіля подивилася на дівчинку.

— Це ви її привели?

— Ні, мем. Вона вже була тут, коли я увійшов.

— Ах ти ж, маленька негіднице! — розсердилася господиня. Аж із-за шинкваса вийшла, але дівчинки не зачепила. — Певне, уже понапихала кишені?

— Та немає в неї кишень, — кажу я. — І нічого вона тут не робила. Просто стояла й чекала на вас.

— А чого ж тоді дзвоник не теленькнув? — грізно зиркнула на мене. От тільки пучка різок їй бракує та щоб на дошці позаду було написане щось неправильне: 2 x 2 = 5. — Вона так заховає під сукенку, що ви нізащо й не здогадаєтесь. Скажи мені, дитинко, як ти потрапила сюди?

А дівчинка все німує. Все дивиться на господиню, тоді кидь на мене летючий погляд чорних оченят — і знову на крамарку.

— Ці ще мені чужинці! — забідкалася жінка. — І як воно так увійшло, що й дзвінка не було чути?

— То як я відчиняв двері, вона і ввійшла, — пояснив я. — Дзвоник теленькнув раз, за нас обох. А звідси ж за шинквас їй ніяк не дотягтися. Та й не думаю, щоб вона таке чинила. Правда ж, сестричко? — Дивиться дівчатко на мене, поглядом загадковим та задумливим. — І чого тобі треба? Хліба?

Тут мала простягла кулачок. Розціпила, а на долоньці — вологі та брудні п’ять центів, і відбиток монетки, брудно-вільгий. Вогка й тепла монетка. Ледь чути монетно-металевий дух.

— Чи маєте, мем, хліба на п’ять центів?

Господиня дістала з-під шинкваса ще один газетний квадрат, розстелила, а тоді загорнула в нього хліб. Я поклав ті п’ять центів на шинквас, і ще й свою монетку, таку саму.

— І, будьте ласкаві, ще одну булочку.

Дістала ще булочку з вітрини.

— Подайте-но ваш згорточок.

Я дав, вона розгорнула, доклала третю булочку, загорнула, взяла монетки, знайшла у себе в фартусі два центи, подала. А я вклав їх дівчинці в руку. Пальчики зціпилися, гарячі й вологі, мов черв’ячки.

— Ту, третю, ви хочете віддати їй? — поцікавилася крамарка.

— Так, мем, — відказав я. — Гадаю, їй ваша булочка припаде до смаку, як і мені.