Тістечка з ягодами - Ізабелла Сова

— Мені теж згодилося б.

— Ну то спокушайся, Ягодо. Я навіть ладен накинути кілька кілометрів і приїхати з Кракова спеціально по тебе.

— Чому б і ні? — За нагоди я відвідала б своє гніздечко. Полила б кактус і заплатила б заборговані рахунки. — А куди ти хочеш піти?

— Стандартно. В торговельний пасаж, як це завжди роблять поляки в недільне пополудні.

— Прогулянки серед полиць?

— Ну власне. Я не маю часу на покупки, а мийка вже тиждень вимагає якоїсь рідини. Так само, як душовий піддон і плита. Принагідно пошукав би картони для малювання.

— А ти таки не покинув малювати, — зраділа Юлька.

— У вересні в мене відпустка на двох роботах, але поїхати нікуди не зможу, бо чергую в притулку. Поза тим, я ощаджу на зимові шини. На мене чекає нудне двотижневе сидіння в порожній «кавалерці». То принаймні щось побазграю.

— У «кавалерці», тобто лазничку ти маєш назовні? — запитала я.

— Тільки клозет, бо душову кабіну я виділив зі своїх двадцяти метрів, — гордовито повідомив він. — Якби не антресолі, ніде було б покласти спальний матрац, але принаймні все це моє. Тобто буде моїм за рік, коли я виплачу кредит. А тобі скільки лишилось, Ягодо?

— Навіть не нагадуй. Сім років. Вісімдесят чотири виплати.

— Пролетить.

— Мені взагалі-то не пече. Я буду тоді зарюмсаною сорокарічною баберею з розмащеним від сліз макіяжем. Затримати б той годинник хоча б на півроку.

— А я іноді вже хочу бути пенсіонером, — зізнався Болек. — Нарешті нічого не мусив би. Уставав би собі в полудень або на світанку.

— А я їв би найгірші свинства, — зізнався Мацек, людина, котра тричі на день вицмулює літр протеїнового паскудства. — Ну і смарувався би автозасмагою максимум раз на тиждень.

— А до мене нарешті перестали б ставитися, як до дивака.

— Ти не думала про операцію?

— Весь час думаю, вже кілька років. Навіть маю всі потрібні свідоцтва. Тільки от… — Юлька глитнула слину, — я жахливо боюсь операції. При самій лише думці, що мене хтось буде краяти, колоти, а потім зашивати, я зомліваю.

— Але ти ж медсестра. Мабуть, і не на таке надивилась у лікарні.

— Але в інших, Ягодо. А коли я сама мушу здати кров на аналіз, Ганя з лабораторії повинна мене спочатку півгодини заспокоювати. І, як завжди, я вирубаюсь, щойно відчуваю укол.

— А я полюбляю дивитись, як шприц повільно наповнюється кров’ю. Такою ясно-червоною, як свіжі полуниці.

— Припини, Ягодо, — здригнувся Болек.

— Ти теж боїшся?

— Мало хто з лікарів любить, коли в ньому длубаються.

— На щастя, санітари не мають такої проблеми, — похвалився Мацек. — Бувало, що я сам собі вколював знеболювальне, щоб і далі тренуватися, незважаючи на травму.

— А я навіть не зважуюся проколоти вуха. І тому сумнівно бачу цю свою операцію. Що ж поробиш, відпочину на пенсії. Бо кого тоді буде обходити відсутність бюста у вусатої сімдесятирічної бабусі?

— Не буде, — визнала я. — І взагалі нічого не буде, жодних теплих почуттів. Тільки самотність у порожній холодній хаті.

— У порожній? Це справжній комфорт, якого бракує стільком пенсіонерам, — сказав Болек. — Куди гірша самотність в оточенні родини. Коли ти заважаєш дітям. Дратуєш, знуджуєш і нервуєш, як старосвітські меблі. А щодо почуттів, то, якщо хочеш, я колись візьму тебе до притулку. Тільки тоді ти зрозумієш влучність вислову «третя весна».

Вісімнадцяте

Я провідала свою квартиру. Все о’кей, ніхто не вламувався. Забрала бланки з рахунками, заплачу на тижні. Спакувала до торби кілька суконь і книжок. Полила кактус.

— Забагато рослин тут немає, — зауважив Болек.

— Я не хотіла узалежнюватися від інших. Ну знаєш, я можу поїхати, куди захочу, і не мушу нікого просити поливати вазонки. А кактус загартований і багато вибачає.

— А що поганого в залежності?

— Не знаю, але мене так виховали, Болеку. Щоб ні від кого не залежати.

— Твій тато, певно, дуже переживав мамине зникнення.

— Перший рік він ніяк не міг зібратися докупи. Не вмів пекти, варити, опікуватися дитиною. Коли нарешті почав якось давати собі раду, мені було майже шість років. Наступні двадцять він невтомно мені торочив, що я мушу бути самостійною й незалежною. Мушу покладатися тільки на себе. Тоді я не буду страждати через інших.

— Сумно й неправильно.

— Тепер я це знаю, але двадцять років тому вірила татові. А він із запалом відправляв мене на різноманітні курси. Записав на плавання, лещата, ковзани, дзюдо, англійську, фламенко і, ясна річ, у гурток фотографії.

— Справжня школа виживання. Пам’ятай про все.

— Власне, що ні. І я замислююся, чи встигла заповнити всі лакуни.

— Ще заїдемо на пошту, бо я маю зробити переказ, добре?

— Рахунки чи аліменти?

— З якогось погляду те друге. Я часом допомагаю одній дівчинці з Кракова. Мала погиркалася з батьками, і вони перестали їй допомагати. Тобто батько перестав, а мати пішла до якогось кудлая. А дівчинка поневіряється по чужих кутках.

— Це твоя родичка?

— Ми навіть не дуже добре знайомі.

— Тоді чому ти їй допомагаєш?

— А я знаю? Ця мала якась така беззахисна, а водночас уміє наполягти на своєму. Коли я на неї дивлюсь, Ягодо, то завжди згадую ті жахливі фільми про черепашат, які вперто повзуть до моря. Мені завжди шкода ту малечу, що гине. І мене чорти беруть, що хтось байдуже фільмує, як така черепашка лежить на спинці й розпачливо махає лапками.

— То ти їх перевертаєш?

— Тільки коли маю змогу.

— То це ти! — гукнув білявець із зовнішністю ельфа, який стояв перед нами у черзі. — Я зараз же впізнав понурий голос лектора фільмів про природу. А коли ти ще додав опис черепашок, я подумав: «Це ж зовсім так, як Вишня».

— Ми знайомі?

— Ти Болек, кузен Травки? — пересвідчився білявець. — Я Ірек, його сусіда.

— Ім’я асоціюється, голос теж, а обличчя анітрохи, — зізнався Болек, простягаючи йому руку.

— Бо коли ти приходив до Травки, я сидів під столом, — пояснив Ірек. — Інсталював.

— Уже згадав! Темні джинси й бежеві шкарпетки?

— Це саме я! — Ірек радісно потрусив Болекову руку. — Ти знаєш, скільки ми з Вишнею ламали собі голови, хто ж це висилає їй ті бабки?

— Ну то кінець великої таємниці.

— Але Вишня і втішиться, коли я їй розповім.

— А ти мусиш?

— Ну звісно. Це мені бабуся наворожила.

— Тоді і справді мусиш, — погодився Болек. — А що у Вишні?

— Власне, — згадав Ірек. — Найважливіше, брате, що вона помирилася зі своїм стареньким. Одразу після оголошення результатів. Тож ти не мусиш їй більше нічого висилати. І так величезне дякую від імені Вишні.