Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес

мандрівник моря; дракон — загроза вечора, сторож скарбу; тіло — оселя кісток; королева — ткаля миру; король — володар перснів, золотий друг людей, ватаг народів, розподілювач скарбів. Так само і в «Іліаді» кораблі — мандрівники моря, далекі — мало не трансатлантичні — блукальці, а цар — володар людей. У «житіях» 800 року море — це купіль для риби, дорога тюленів, ставок кита, царство кита; сонце — свічка людей, свічка дня; очі — діаманти обличчя; корабель — кінь хвиль, кінь моря; вовк — житель лісів; битва — гра щитів, політ списів; спис — змій війни; Бог — радість воїнів. У «Бестіарії»{101} кит — сторож океану. У баладі Бруннабура (близько 900 року) битва — це спілкування списів, шелестіння знамен, причастя мечів, зустріч людей. Скальди пунктуально застосовують одні й ті самі словосполучення; їхні новації полягали лише в їхньому бурхливому застосуванні та у сполученні їх між собою з метою утворення складніших символів. Можна припустити, що в цьому плані вони співпрацювали з часом. Лише тоді, коли вираз «місяць вікінґа» став синонімом слова «щит», поет зміг утворити словосполучення «серп місяця вікінґів». Цей слушний момент настав в Ісландії, а не в Англії. Смак до утворення словосполучень зберігся в британській літературі, але в іншій формі. Так, в «Одіссеї» Чепмена{102} ми знаходимо безліч дивних прикладів. Деякі з них дуже гарні (delicious-fingered Morning[49], through-swum the waves[50]); інші здаються суто візуальними й топографічними (Soon as the white-and-red-mixed-fingered-Dame[51]); ще інші справляють враження дивної недоладності (the circularly-witted queen[52]). До таких словесних викрутасів можуть привести лише германська кров і грецька література. Тут принагідно можна згадати про спроби повністю германізувати англійську мову, так, наприклад, в одному з номерів «Wordbook of the English Tongue»[53] пропонуються такі лексичні вдосконалення: lichrest[54] замість кладовища, redecraft[55] замість логіки, four-winkled[56] замість квадрата, outganger[57] замість емігранта, fearnought[58] замість сміливця, bit-wise[59] замість поступово, kinlore[60] замість генеалогії, bask-jaw[61] замість репліки, wanhope[62] замість зневіри. На такі авантюри може штовхнути англійська мова та ностальгічне знання давньогерманської…

Переглядати повний список кенінґів означає пережити прикре відчуття, що таємниця образного вислову дуже рідко буває дотепною і набагато частіше — неадекватною і багатослівною. Перш ніж дорікати за це авторам, треба згадати про те, що їхнє перенесення в мову, яка не знає складних слів[63], має тенденцію підсилювати їхню недоречність. «Колючка битви» здається вкрай невдалою перифразою; Kampfdorn або batllethorn справляють таке враження значно меншою мірою[64]. І поки граматичні заклики нашого Суль Солара не знаходитимуть відгуку, такий вірш Редьярда Кіплінґа{103}:

І the desert where the dung-fed camp-smoke curled[65]

або такий Їтса{104}:

That dolphin torn, that gong-tormented sea[66]

залишаться невідтворюваними й немислимими в іспанській мові…

Можна знайти й багато інших виправдань. Одним з очевидних є той факт, що ці не завжди точні вирази запам’ятовували один за одним учні скальда, але вони не викладалися перед публікою в якийсь систематичний спосіб, а лише під час читання віршів. (Простенька формула

вода меча = кров

була, мабуть, одним із небагатьох винятків.) Ми не знаємо, якими були закони цього словоутворення. Не знаємо, якими аргументами можна обґрунтувати відмінність кенінґів від доброї метафори Луґонеса{105}. До нас дійшли тільки окремі слова та вирази. Неможливо знати, яким тоном вони промовлялися, з яким виразом обличчя, чи з категоричною рішучістю, чи зі стриманою скромністю, чи були вони індивідуальними, як музика. Можна не сумніватися лише в тому, що були дні, коли вони виконували свою функцію дивувати й розважати публіку, і що їхня часом груба й недоладна дотепність зачаровувала червонолицих велетнів, жителів вулканічних пустель і порізаних глибокими фіордами узбереж не менше, аніж міцне пиво та поєдинки жеребців[67]. Цілком можливо, що їх вигадували у стані якоїсь таємничої радості. Сама їхня грубість — риби битви: мечі — можливо, відповідала стародавньому гумору, тим жартам, що їх полюбляли ті брутальні велетні з гіперборейських країв. У цій дикунській метафорі, про яку я щойно згадав, воїни та битва зливаються в невидимому плані, де висвистують мечі, завдаючи людям кривавих ран, і витає ненависть. Таку уявну картину ми бачимо й у «Сазі про Ньяла», на одній зі сторінок якої написано: «Мечі вистрибували з піхов, а сокири та списи літали та схрещувалися в повітрі. Зброя переслідувала їх з таким шалом, що вони мусили ховатися за щитами, та все одно багато були поранені, й на кожному кораблі помер бодай один воїн». Таке видіння бачили на кораблях відступника Бродіра перед битвою, в якій він наклав головою.

У казці 743 ночі з книги «Тисяча й одна ніч» я прочитав такі повчальні слова: «Не можна казати, що помер щасливий цар, якщо він залишає по собі такого наступника: делікатного, приємного, незрівнянного, хороброго, як лев, і вродливого, як ясний місяць». Порівняння, схоже, одночасні з епітетами германців, не кращі й не гірші, аніж у них, але вони мають іншу основу. Чоловік, якого порівнюють з місяцем, чоловік, якого порівнюють з диким звіром, не може бути сумнівним результатом розумового процесу: це миттєва й коректна істина двох інтуїтивних осяянь. Щодо кенінґів, то вони залишаються у своїх софізмах, у пихатих і млявих розумуваннях. Але можна навести й пам’ятний виняток, приклад вірша, в якому знайшла своє віддзеркалення міська пожежа, вогонь прекрасний і грізний:

Палають люди; у вогні шаленіє Хоя.

Фінальна помста. Знак нога лопатки зустрічається не часто, але не рідше, ніж лікоть людини. Уявити собі цю ілюзорну ногу, яка стримить із рукава камізельки й у якійсь болючій агонії розділяється на п’ять пальців, означає інтуїтивно осмислити її фундаментальну рідкість. Кенінґи вселяють нам це почуття приголомшеного подиву, примушують нас відчужуватися від світу. Вони можуть мотивувати ту прозору спантеличеність, яка є єдиною гордістю метафізики, її винагородою і її джерелом.

Буенос-Айрес, 1933 р.

П о с т с к р и п т у м. Морис{106}, сумлінний і талановитий