Анатомічний атлас. Важко бути жабою - Артем Чех
Наш друг поц, себто Вій, у цей час думав про те, яка ж честь випала на його долю, честь бути страждальцем та мучеником, і чи не фіктивне це відчуття, пронизане ефемерним змістом. Так, думав Віталя, мій батько мене покинув. Він любив мене, але в нього не вистачило сміливості підкорити собі характер своєї дружини та свою власну силу волі. Ти, блядь, батьку, пам'ятаєш, як ти приніс мені три кілограми гнилих мандаринів та четвертий том шеститомника Конан-Дойля, а потім сказав, що ти мене любиш і це найкращий подарунок за все моє життя? Так скажу тобі чесно: ні хуя він не найкращий. Чи пам'ятаєш ти усі ті атласи та контурні мапи, усі ці твої беззмістовні повчання і вдавану любов до свого сина? Ні хуя ти не пам'ятаєш, тому що ти вмів мені лише брехати, ти сам вірив своїм словам, ти казав, що ніколи не покинеш мене, а виявилось, що ніякого батька в мене немає, а є тільки якийсь незрозумілий і невідомий мені мужик. БАТЬКО! Нема в мене батька! А ти, мамо? Думаєш, ти в мене є? Думаєш, ти щось дала мені? Хоча б один раз ти запитала в мене: синку, можливо, тобі щось болить, чи, може, ти закохався в дівчину? Може, тобі чимось порадити? Що тебе турбує, синку, скажи мамі! Ніколи! Ніколи ти такого не казала, ти навіть і не знала, що потрібно твоєму сину, що відчуває твій син. Ти ненавиділа моїх друзів, але саме вони мене розуміли, саме з ними я відчував батьківське та материнське тепло. Не твоє тепло, мамо (МАМО!), а тепло моїх друзів. Свого часу ти викинула мене з дому, ти навіть не запитала в мене, а чи не піду я від безвиході топитися у Кременчуцькому водосховищі? А я думав утопитися, заходив у воду по шию, але боявся, що не зможу, тому що не знав, як це робиться… А зараз? Ти знаєш, мамо, чим я зараз займаюсь? У мене померла дівчина, яку я любив… Ні, я її не любив, але вона все одно померла, я сиджу на чорній і нормально себе почуваю. Мої ноги, мамо, навіть не відчувають землю, тому що вони ватяні, мене постійно тягне на солоденьке, а я не звик його їсти, я не відчував смаку шоколаду, бо тобі, мамо, навіть і в голову не могло прийти, що мені його хочеться… Я зараз втикаю тут, у цьому сраному смітнику, де нас, сміття, життя вимітає поганою мітлою зі свого подвір'я. Мамо, папо, тут ніхто нікого не любить, тут тхне кров'ю, рибою і важким чоловічим потом!
У вагоні дійсно тхнуло рибою і потом. Ми з Толіком вклали Віталіка спати, а самі подалися до тамбура заробляти чесним курінням рак легень, шкіри, шлунка, мозку. Рак раку, врешті-решт!
- І що ти про це думаєш? — запитав я сонного Толіка, який замість того, щоб спати, дві доби швендявся вагонами та залізничними станціями.
— Я думаю, що труба пацану.
— Труба? — не зрозумів я.
— Пиздець пацану, — сплюнув Толян.
— Жалко? — запитав я, вкладаючи в запитання риторичний сенс.
— Сам винен, — сказав Толік.
— Не суспільство?
— Суспільство не винне у слабкості духу когось із його членів.
— Я теж так думаю, — сказав я і задумався, а чи дійсно я так думаю? Можливо, незмірно більше винний час, у якому ми живемо? До чого тут час? Ну, Віталіку треба було народитися у час середньовіччя, стати п'яним і веселим монахом, або ж десь у Вероні початку шістнадцятого сторіччя, стати якимось дотепним і мудрим Меркуціо. Тоді і спека була б винна, і всі навколо, а не він. Було б виправдання…
Для таких, як він, немає виправдання. Середовище заїло? Тут таке не проходить.
— Все ж таки частково винне і суспільство, — вголос подумав я.
— Вибірково, — поправив мене Толік. — Два-три чоловіка, але на першому місці — він, наш друг, себто поц.
— Себто Вій? Ти це хотів сказати?
— Я хотів сказати, що пиздець пацану.
— Да, — задумався я, — Бог не симпатизує аутсайдерам.
— Бога немає, - сказав Толік і стоячки заснув.
За вікном стогнали телеграфні дроти та стомлені мешканці Східної України.
3
Спочатку Надія Олександрівна не хотіла нас впускати.
— Ви п'яні, - сказала вона.
— Ми Віталіка принесли, — сказав Толік.
— П'яного? — грізно запитала мама Вія.
— Та що вас, заклинило? — зірвався роздратований і всмерть стомлений Толік. — П'яний! П'яний! Не п'яний він. Йому погано.
Віталіка всього трусило, і здавалося, що він з хвилини на хвилину помре, але чомусь не помирав. Натомість він почав ригати на нові, напевно щойно придбані, килимки.
— Та він п'яний! — не вгамовувалася мама, затуляючи своїм рихлим тілом Вєру, яка все-таки мала змогу побачити своїми сільськими очима все, що відбувалося в коридорі Віталікової квартири, в тому коридорі, в якому ми провели стільки часу, скільки не провела Надія Олександрівна. Тільки оцих тупезних килимків тут не було. Замість них був бетон. Такий рідний нашим серцям бетон. На ньому колись Андрюха спав і застудив нирки, а ще колись Віталя розбив дволітровий слоїк, а Толян поранив ногу, і ми його відвозили до третьої міської. Чи це він у ванній розпанахав ногу?
— Толян, де ти ногу розпанахав?
— Отам, — показав він у бік ванної.
— Яку ногу? — не зрозуміла Надія Олександрівна. — Що тут проісходить? Синок! Що з тобою? Синочок! — кричала вона і намагалася підібратися до Вія, однак боялася чи то свого сина в такому стані, чи то погрозливого погляду Толіка. — Віталій, що з тобою?
Віталія теліпало, неначе прапор України на Майдані Незалежності у вітряний серпневий ранок.
— Усе! — крикнув на цей раз Толян. — Пізно синочкать тут. Чех, грузи його на плече. Чого взагалі ми його сюди привезли?
— Куди ж це ви його? — плакала мама.
— Та яке вам діло? — кинув Толян і хряпнув дверима.
Цікаво, подумав я. Ти мама, яка б ти не була, але все ж таки мама. Сумнівні друзі приносять тобі твого сина, він, синок, все обригує, і його уносять. А ти все це пери.
— А ти все це пери, — зітхнула Надія Олександрівна і пішла вкладати у ліжко Вєру.
Ми викликали таксівку. Через десять хвилин приїхала тачка, у якій сидів знайомий нам мужик.
— Я його не повезу, — зарепетував воділа, вказуючи на Вія. — Що з ним? Його що, ламає?
— Це вже ближче до суті, - проговорив я крізь зуби.
— Я його не повезу! — намагався закрити дверцята мужик.
— Повезеш, — сказав Толян,
