Флешка-2GB - Юрій Романович Іздрик

настільки семантично перевантаженою, переобтяженою і переповненою, що ця переповненість переростає в убогість, невизначеність, порожнечу. Тож навряд чи вдалося би, скажімо, відділити наслідки від причин. Тут доречно буде навести апорію Мирослава Яремака, котру він висловив у відповідь на моє не надто свіже спостереження про те, що Перша світова війна спричинила появу модернізму. Він вигукнув: «Та ні! Це дадаїсти винні у мордерстві ерцгерцога Фердинанда!» Звичайно. Правильно. Хронологічна невідповідність не означає невідповідності логічної. Хто зна, чи не орієнтальні подорожі «Yellow Submarine» надихнули Оленку Блаватську на пошуки Шамбали. А романтичний образ Фреда Меркюрі запалив Жида на захист прав радянських педерастів. А постструктуралізм породив Кафку. А поява СНІДу прискорила винахід маргарини і презервативів. А Тарський спровокував Вітґенштайна. А пінкфлойдівські феєрії призвели до виникнення класичного морфінізму. А зруйнування Берлінського муру додало шансів юному Адольфу. А Толкієн змоделював облаштування Австро-Угорської імперії. А екуменізм Войтили сприяв появі Лютера. А Гессівська Касталія стала прообразом розенкройцерства. І так далі, і таке інше.

Та повернімося до нашого Станіслава. В чому ж усе-таки полягала задекларована мною несправжність? Не лише в домінації ігрового моменту. Не лише в захланному імітуванні. А насамперед у готовності відмовитися від власного досвіду, відкинути всі раніше набуті критерії, принципи й поняття з однією тільки метою: перейняти досвід чужий, ненабутий. Я не згадуватиму тут про внутрішнє тяжіння до Європи, про генетичну з нею ідентифікацію — це суперечливо, неактуально і не випрадовує нічиєї безпринципності. Йдеться передовсім про те, що глибоко закорінені в нашій заміфологізованій екзальтованій свідомості образи формальної, естетичної природи переростали в архетипи мотивацій, виявлялися здатними реформувати способи буття, реконструювати сутнісну природу особистості. Досліди із запозичення «передового» досвіду робилися все ризикованішими, деколи переростали в експерименти. Для декого це закінчилося не надто радісно, для декого це ще триває, але найважливіше, що в результаті таких експериментів з'явилося багато найрізноманітніших речей і явищ: нових просторів, книг, полотен, музики, видовищ, пластики, кохань, журналів, жестів, слів, маршрутів, значень, арго, знайомств, фактур, контактів, акцій, структур, прозрінь, взаємопроникнень тощо. Коротше кажучи, можна говорити про виникнення цілої субкультури, якщо, правда, не конкретизувати момент появи і не фіксувати тривалість існування. Гадаю, на сьогодні її вже не існує, хоча в свій час вона змусила говорити про народження так званого «франківського феномену» (Івано-Франківськ — радянська назва Станіслава).

Ця субкультура за своєю внутрішньою суттю була…

…романною. Вона, може, й сама була романом (на вибір: пра-, нео-, мета-, пост- чи пара-) — епічним, інтриґуючим, фатальним, фальшивим і правдивим водночас. Всі ознаки романності були присутні їй: лінґаграфія і феноніміка, морфономія і хроносорбція. Субкультура ця, властиво, перетворила топографічну дійсність Станіслава у дійсність вербальну, текстову, прозову. Тобто, якщо повернутися до початку нашої розмови, є всі підстави стверджувати, що шляхом імітації, гри, фальшерства нашому неозначеному невловимому «МИ» вдалося сформувати, розмітити і відмежувати власну автентично-автохтонну територію в глобальному, ще ненаписаному міфі тут-буття.

…релятивістською. Вона, може, й сама була чистою відносністю (на вибір: пра-, нео-, мета-, пост- чи пара-), котра, не володіючи жодною системою відліку у своєму абсолютистському прискоренні, не лише забезпечила невідчутне, але помітне сторонньому спостерігачу сповільнення фізичного і біологічного часу, а й дозволила нашому неозначеному невловимому «МИ» повернутися до майбутнього шляхом гонитви за минулим. Більше того, згідно з класичним релятивістським парадоксом, нове минуле і старе майбутнє злилися для «МИ» в єдиний плинний часопростір — колапсуючу безповерхневу багатомірність.

…невротичною. Вона, може, й сама була чистим неврозом (на вибір: пра-, нео-, мета-, пост- чи пара-), який намагався позбутися самого себе шляхом сублімативної автоексґібіції. Весь комплекс нереалізованих у латентний період соматичних і психічних потягів для нашого неозначеного і невловимого «МИ» трансформувався, згідно з правилом реактивних утворень, у своєрідний сомнабулічний ландшафт, на тлі якого зародилися нові, вивільнені форми буття — буття закинутого і замкнутого, інцестуального і нарцисичного, сповненого неопредмечених ґенез. Виняткова нестабільність і швидкоплинність подібних форм була і є гарантом їх невловимості, віртуальності, актуальної відсутності.

І на цьому історію НЕСПРАВЖНОСТІ можна вважати завершеною.

Кожен роман має початок і кінець, кожна відносність доволі відносна, на кожен невроз достатньо психоаналізів.

Описана тут субкультура як цілісне, органічне явище, як внутрішньо виправдане новоутворення сьогодні вже не існує, хоча більшість її проявів, пустивши паростки і зазнавши певних метаморфоз, живуть і понині. Це й окремі люди, і певні організаційні структури, мікросоціуми, точки перехрещень, ритуали, діалекти тощо. Хто змінив поле діяльності, хто зумів сформувати власне вчення та плекає апостолів, хто дістав визнання у тій же Європі, хто пішов у підпілля, хто втрапив під крило різноманітних фондів, хто віднайшов свою нішу і проникає вглиб, а хто намагається охопити все ширші площинні терени буття. Власне кажучи, все стало таким, як усюди. Односпрямованість роззосередилася в броунівський рух, система потроху йде до термодинамічної рівноваги, спокою-у-хаосі. Франківський феномен втратив свою феноменальність. Звичайно, я не наважуся стверджувати, що, скажімо, зникли карнавальні, балаганні методи і форми, але карнавал став фаховим, перетворився на професію, до нього ставляться не по-карнавальному серйозно — це бізнес, це імідж, це спосіб виживання. Продовжуються і гардеробні утіхи — нап'ялювання різномастних масок і одеж, однак усе це більше скидається на віртуозне мюзик-хольне травесті, один зі способів пожвавлення відчуттів. Усе це СПРАВЖНЄ. Тут не до забав, тут навіть забави — справжні-справжнісінькі, освячені святістю гріха.

7. Заперечення сказаного

Сам час, здається, зупинитись і спробувати проаналізувати, що нам тут автор набалакав.

Не можуть не впадати в око деякі прикрі невідповідності:

По-перше, всіляко уникаючи означення одного з ключових для цієї статті поняття «МИ», більше того, декларуючи його неозначеність і навіть вдаючися при цьому до різних штукарств, автор все ж конкретизує певне коло людей, нав'язує власні, доволі-таки суб'єктивні характеристики і робить спроби сформувати певне понятійне поле. Щоправда, спроби ці видаються нам досить незграбними: за всієї лексичної та семантичної неперебірливості (що призвело до страшенної засміченості, смислової непролазності, стильової неоднорідності тексту), авторові так і не вдалося тактовно обґрунтувати правомірність двох інших ключових понять: «СПРАВЖНЬОГО» і «НЕСПРАВЖНЬОГО». Бо, попри загальнодоступність ходульних авторських прийомів, зокрема довільно-ігрового комплектування антонімічних пар типу: несправжнє «СПРАВЖНЄ» та справжнє «НЕСПРАВЖНЄ», початкові тези так і залишаються недоведеними. Автор забуває, що антиномія передбачає однаково переконливе, тропічно послідовне доведення обох взаємовиключних тверджень, та, замість логіки, він воліє користуватись упередженими емоціями, вдається до конотативного письма. За власним бажанням він надає підхожого емоційного забарвлення речам, які потребують чи то ствердження, чи то заперечення. Відповідно, те, що вимагає бути доведеним, набуває певних виправдальних, позитивних, ба навіть поетичних рис, а те, що в даний момент