Лазарит - Симона Вілар
– Мабуть, ти мусиш дякувати своїм учителям, – зауважив був Йосип, але затнувся: Мартін спохмурнів. – Пробач мені… Я просто хотів сказати, що споглядав, як ти тренувався разом із Сабіром та Ейріком. Ти значно кращий за них.
– Ти мені лестиш, – щиро розсміявся Мартін. – Сабір та Ейрік – найкращі серед воїнів, яких я будь-коли зустрічав. Ейрік, скажімо, вміє те, що мені ніколи не давалося: він не лише здатен відбити натиск ворога, перекидаючи меч із руки в руку, а й битися одночасно двома лезами. Це рідкісна майстерність. Стосовно ж Сабіра… У нього гостре око, мов у сокола, і тонкий слух. Він завжди все помічає і робить правильні висновки. А який він лучник, я й не казатиму – те треба бачити на власні очі. Ці двоє варті всіх найманців, котрих батько відрядив із тобою в Кілікію… А я… Так, у асасинів я навчився підніматися прямовисними скелями й стінами, можу із самим лише батогом у руках обеззброїти будь-якого супротивника. Непогано володію шаблею – як тюркською, так і персидською. Та коли згодом мені довелося повчитися в християн, багато з навичок мені не знадобилися. Шабля гостра й швидка, вона рубає і, водночас, ріже, тут дуже важливо, як працює кисть руки, але цей спосіб бою виявився нікчемним, коли я вбрався в обладунки й узяв меча. Тут потрібен був зовсім інший удар – неймовірно сильний, точний, що коле й рубає. Недарма саме франкських лицарів уважають найкращими воїнами в поєдинках віч-на-віч – і я готовий це засвідчити. Майстерністю воїна я все-таки завдячую європейцям. А асасини – це не воїни. Вони діють таємно. Їхня зброя – засідка, удар із-за спини, кинджал, отрута, шовковий зашморг.
Йосип замислено потер борідку. Його густі брови насупилися.
– Так чинити – огидно! Але я знаю і те, що мій батько чимало платить цим людям, підтримує з ними зв’язок та вважає, що це необхідно й вигідно. Твоє навчання теж недешево йому коштувало.
Збираючись із думками, Мартін заплющив очі. Коли ж почав говорити, обличчя в нього було майже безжурним.
– Я вдячний Ашеру бен Соломону за те, що він, віддавши мене навчатися до асасинів, подбав, щоб із мене не зробили фанатика-фідаї,[73] який цілком кориться Старцю Гори.[74] Зі мною рідко говорили про великого імама, могутністю рівного Пророкові; коли решта учнів сиділи за Кораном, слухаючи тлумачення сур, мене або посилали на виїздку коней, або примушували видиратися на вежу, на верхівці якої лежала їжа… Чудова їжа, а ми, учні, вічно були голодні. Залізти на стіну в тисячу ліктів заввишки, щоб угризтися зубами в кусень смаженого фазана… о, це було розкішно! Я не гнівався, коли решта хлопчаків-учнів дражнилися, кажучи, що для мене ніколи не засяє світло істини. Значно гірше було, якщо мені доводилося вправлятися в метанні кинджала в живих людей… у в’язнів Масіафа. Так-так, Йосипе, я рано навчився вбивати, але тоді я над цим не замислювався. Мене хвалили за влучність, і я намагався бути кращим за найкращих. І все ж… Хоч які вправні асасини, у відкритому герці вони поступаються лише воїнам Заходу, попри те, що їх боїться вся Азія, перед ними тріпочуть еміри й султани, а багато хто сплачує данину лише за те, щоб вони дали їм спокій. Ось чому люди Старця Гори такі багаті, а золото відчиняє перед ними найнеприступніші двері.
– Але чому ж асасини воюють з людьми своєї віри?
– Тут теж не все так просто. Ти ж знаєш, що християни розколені – одні визнають патріарха Константинопольського, інші – Папу Римського. Так само і в ісламі п’ять століть тому стався поділ на сунітів та шиїтів. Через сто років у середовищі шиїтів виокремився гурт ісмаїлітів, які взяли ім’я Ізмаїла, сина імама Джафара, що позбавив його права спадкоємництва. Вони вірили: Аллах наділив людину необмеженою свободою волі. І найвойовничіші серед ісмаїлітів стали асасинами. Самі себе вони називали інакше, а таке ім’я дали їм європейці, які вважали, що асасини чи хашишини, дурманяться гашишем. Однак нині слово «асасин» усіма мовами Європи означає одне – «вбивця». Їх бояться і схиляються перед ними, бо їхні закони прощають їм будь-які злочини.
– Що ж це за такі закони? – запитав Йосип.
– Вони прості. Немає жодних заборон, якщо наказує імам – їхній верховний очільник, глас Аллаха на землі і ворота райського блаженства.
Йосип зірвав бадилинку й задумливо почав її жувати.
– Мені не подобаються такі закони. Навіть християни виконують заповіді Божі. І що, асасини воюють лише з мусульманами? А як же хрестоносці?
– О, хрестоносців вони остерігаються, але до певної межі. Коли тридцять років тому граф Триполі почав переслідувати ісмаїлітів, вони показали свою велику силу, убивши могутнього графа серед білого дня, просто на вулиці міста на очах у купи людей. Більше того… – Мартін потягнувся до вуха друга: – Відкрию тобі одну таємницю, малий: саме вони вбили імператора Фрідріха Барбароссу.
– Не може бути! – обурився Йосип. – Усі знають, що імператор Фрідріх потонув у річці Салеф, переправляючись через неї на коні. Там течія стрімка, імператор зліз із коня, щоб його не обтяжувати. Але випадково впустив повід, і…
– Атож, так кажуть. – Мартін поклав до рота кусень овечого сиру зі спеціями і запив його чималим ковтком вина. Потім насмішкувато поглянув на друга. – Так багато хто каже, але мало хто знає, як усе було насправді. Імператора задушили шовковим шнурком, адже шлях його війська до Єрусалима проходив через володіння асасинів. Лицарі-німці вміють битися, весь їхній похід свідчив про це, і Старець Гори не хотів, щоб одного чудового дня ця рать опинилася під мурами фортеці Масіаф. Для цього вистачило лише двох фідаї, щоправда, з найдосвідченіших, адже, виконуючи накази, вони зазвичай гинуть, очікуючи, що перед ними відчиняться ворота раю. А ті не лише впоралися із завданням, залишившись непоміченими, а й повернулися до свого імама з інформацією. Наближеним до імператора, які остерігалися, що їх стратять за невиконання обов’язку, не залишалося нічого іншого, як укинути вбитого в річку і вдати, що його кінь повернувся в табір без господаря. Коли ж тіло імператора виловили, німецькі лицарі сприйняли таку смерть за поганий знак і повернулися – усі, крім другого сина імператора, який привів рештки війська Барбаросси під мури Акри… Де невдовзі його заскочила чорна чума.
Промову Мартін закінчив несподівано:
– Водночас головним своїм ворогом асасини вважають не християн, а султана Саладіна.
Йосипове обличчя було цілком розгубленим.
– Але чому вони ненавидять його?
