Анатомічний атлас. Важко бути жабою - Артем Чех
Тоді у Віталіку щось надломилося, і він подався до Ізюма, де його не могли дочекатися пацани. Вони вже давно сиділи на чорній, тому нас це серйозно хвилювало. Два рази ми з Толіком, клянучи брудні обідрані плацкарти, їздили забирати звідти Віталіка, однак він все одно втікав і вертався до пацанів, яких, чесно кажучи, мало хвилювало існування якогось Віталіка, тим більше що з його головою щось трапилось. Чи то від надлишку наркотиків у тілі, чи то від постійних психологічних травм, але Вій іноді не впізнавав нас, брикався, кусався, і одного разу, коли ми його забирали з ізюмського вертепу (півночі грали у преферанс з одним росіянином; з туалету тхнуло сечею, з сумки росіянина — мертвечиною, по прикупу бігали таргани) він відкусив Толіку півпальця. Толян мужньо переніс травму, поламав Вію носа, однак він, не ніс, звичайно, а Віталік, знову втік і цього разу кудись в незвідану промзону Донбасу, у якесь таке заригане і забите містечко, де не було навіть жінок, а самі лише чоловіки, які перетворилися на чорні бездушні машини з добування вугілля. Ловити Вія бажання більше не було ні в кого.
Ми жили собі тихим, помірним життям. Андрюха в Києві знайшов роботу в книгарні від одного харківського видавництва, паралельно записував пісні та їздив на гастролі. Він жив у жебрацькій халупі на Виноградрі зі своєю Юлею, яка працювала офіціанткою в одній київській забігайлівці на Пушкінській, у підвалі, де збиралася всяка нетвереза письменницька наволоч. Толік потроху помирав, переглядаючи картини свого короткого життя. Я завів сім'ю…
IV
1
He знаю, що робив Віталік довгі півтора місяця, але, очевидно, нічого путнього.
В принципі, я міг би зазирнути йому в голову і побачити, що ж там, у його голові, відбувається…
…Колись я гортав анатомічний атлас. Дуже дорогий, з крейдяним папером та яскравими фотографіями якогось препарованого негра. В тому атласі було дуже детально показано мозок. І я дивився в голову тому негру, розрізаному вздовж і впоперек, і намагався зрозуміти, що ж таки відбувається в його голові, однак нічого не зрозумів, тому що мозок оцей виглядав настільки мертвим, що, здавалося, він зроблений з пластмаси. Не виключено, що в усіх негрів мозок зроблено з пластмаси, але ж Віталя не негр і мозок його справжній, не порожній, трошки хворий, звичайно, але живий… І от я, сидячи десь у стодолі або ще десь, цмулячи гірке пиво і спостерігаючи за сивим мереживом у кутку, що сплів свого часу восьминогий павучок, розмірковував над вмістом голови Віталіка.
Да, казав мені вміст голови, важко бути Віталіком. Сидячи у глухомані Донбасу на берегу Сіверського Дінця, я жалію себе, поца, галімого поца, який сам себе довів до такого порожнього та гіркого життя. Хоча я тут до чого? Я всього-навсього іржавий гвинтик цієї системи, гвинтик, який відкрутив п'яний майстер, аби було чим прикрутити оранжевий відбивач на передок свого мопеда. Я ні в чому не винен, у всьому винен він, майстер, чи Бог, чи як там його взагалі звуть, цього чувака, який зробив моє життя таким спустошеним. Ти, блядь, майстре, поверни мені Мар'яну, чуєш, ти? Поверни мене до життя, не заганяй мене у глухий кут, га?
— Стоп-стоп-стоп! — закричав я. — Вій! — намагався я втрутитися в його мозок. — Віталя, не треба все звертати на НЬОГО, чуєш, він тут ні до чого! У всьому винен ти, а тому і вигрібати доведеться самому…
— Що вигрібати? — дав зворотну реакцію мозок Вія.
— Сміття з вигрібної ями твого життя, гівно, яким ти забив до краєчків свою грьобану посудину карми, чи як там її, чакру свою невиліковну і все таке. Ти сам у всьому винен, і тепер нема чого з'їжджати…
— Та я знаю, ман, але дивись, у мене було все…
— У тебе нічого не було, — перебив його я, — ти з дитинства травмований, власне, як і всі ми, і з самого дитинства не був у змозі вилізти зі смердючої ями, в яку впав, тільки-но виліз з утроби. Ти навіть свіжого повітря не встиг ковтнути.
Ми замовчали. Після паузи Віталя підвівся, — до того він лежав на холодній дощатій підлозі, - потягнувся до сірого, непретензійного тіла, яке лежало поруч із ним, відпихнув його і дістав з-під ковдри, на якій лежало тіло, баян з отрутою.
— Бачиш, ман, чим я закінчив?
— Ти ще не закінчив, Віталя.
— Закінчив. Нас от-от накриють мусора, і тоді все, труба.
— Давай ми тебе заберемо? Давай привеземо додому, до мами, нагодуємо тебе супом, і ти заснеш, заснеш біля своєї мами, обнімеш матінку свою, га, Віталя? Давай ми з Толіком зараз приїдемо і заберемо тебе?
— Нічого не вийде, чувак, я вже кінчена людина. Мене залишилося лише в кунсткамері показувати.
Він задумався.
Потім щось таки прийшло йому в голову, і він якось надто різко заговорив:
— А знаєш, як мого діда і батька називали в селі?
— Це в тому, де баба гнеться?
— Ну да, у ньому.
- І як їх називали?
— Мене, до речі, так само називають. Киня!
Вій, не побачивши жодної реакції з мого боку, додав:
— Правда, це звучить, наче якась лайка, щось типу какашка…
— Ну… є трохи…
— Так от, ман, я — Киня. Киня, галімий поц…
— Віталя, ми тебе витягнемо!
— Витягнете? Яке, в пизду, витягнете? Себе краще витягніть, а я, якщо буде потрібно, сам себе витягну. Як Мюнхгаузен!
І він відключився. Я занервував, тілом пронеслося щось схоже на холодок. Я розірвав павутину і вискочив на вулицю. Мозок у пивному огранюванні, здавалося, от-от вискочить з черепної коробки, наче серце з грудей. Вони билися в такт одне з одним…
2
Мою розповідь про Вія Толік зустрів співчутливою усмішкою і, поплескавши мене по плечу, сказав, що все нормально, мужик.
— Все нормально, мужик. Поїхали на Донбас!
— Знову?
— Знову, — твердо відповів Толян і приїхав до мене в Київ.
Потім ми разом взяли квитки до Донецька, а звідти електричкою
