Білі зуби - Зеді Сміт
Самад гордо пирхнув:
— Точно, Арчібальде, ти вжив правильне слово. Але глянь-но на цих англійських академіків: вони всіляко намагаються обмовити його, бо хіба можна віддати індусу належне? А він був справжнім героєм, і кожен мій вчинок на цій війні неначе надихала його незрима присутність.
— Це правда, — відповів Арчі задумливо, — там, у нас в Англії, про індусів ніхто доброго слова не скаже; ясно, що нікому не сподобається, якщо котрогось із вас назвати героєм… всі будуть хіба підсміюватися.
Зненацька Самад схопив його руку у свої гарячі долоні, що тремтіли, немов у лихоманці. Жоден чоловік до того не хапав Арчі за руку, й тому першою його реакцією було висмикнути її або відштовхнути Самада, проте зрештою він заспокоївся: вони ж такі емоційні, ці індуси, хіба ні? Гостра їжа і все таке інше.
— Будь ласка, Джонсе, зроби мені цю велику послугу. Якщо ти коли-небудь пізніше у себе вдома — якщо тільки ти, якщо ми повернемося до наших домівок, — якщо ти почуєш, що хто-небудь говорить про Схід (тут його голос зламався і став сумовитим), згадай про ці свої слова. Якщо тобі скажуть «всі вони такі», або «вони чинять так», або «вони думають так», згадай ці свої слова, доки якісь факти не змінять твою думку. Тому що та земля, яку вони називають Індією, має тисячу імен і населена мільйонами люду, а тому якщо хтось думає, що серед того огрому можна знайти двох однакових людей, то це помилка. Прикра гра місячного світла.
З цими словами Самад почав порпатися в кишені й вихопив звідти дрібку білого пороху, котрий там зберігав; далі відправив той порох просто до рота. Після цього також відкинувся на спину і знову забарабанив пальцями по камінню. Вони лежали на порозі крихітної місіонерської церкви, котру з початком воєнних дій було перетворено на госпіталь, але потім, за два місяці, зоставлено, коли гуркіт вибухів почав стрясати підвіконня. Самад і Арчі ночували в ній, бо тут були матраци і великі вікна, які пропускали багато повітря. Самад також захопився (лише через самотність, заспокоював він себе, лише через меланхолію) порошкоподібним морфієм, котрий можна було то тут, то там знайти у покинутих сховищах, — ще один таємний слід східної пристрасті. Як тільки Арчі йшов відлити чи знову намагався налагодити із кимсь радіозв’язок, Самад починав нишпорити малою, розділеною на палати церквою, як невиправний грішник, котрий мандрує від сповідника до сповідника. Знайшовши чергову порцію гріха, він намагався втерти порошок у ясна або викурював його у своїй невеликій люлечці, а далі простягався на прохолодній теракотовій підлозі й годинами вдивлявся у витончені лінії церковних склепінь. Стіни церкви вкривали написи. Триста років тому їх залишили тут розкольники, котрі не забажали платити поховального податку під час епідемії холери і котрих за це жорстокий пан зачинив у церкві помирати. Перш ніж померти, ці люди вкрили стіни літерами — посланнями до своїх родин, псалмами, свідченнями вселенського непослуху. Самаду сподобалася ця історія вже тоді, коли він вперше її почув, проте повністю зрозумів її лише за допомогою морфію. У такі хвилини оживав кожен нерв його тіла, і таємниці, всі таємниці світу, всі таємниці з церковних стін ставали йому зрозумілі, текли крізь нього, як струм через дріт заземлення. Тоді його голова розкривалася, немов шезлонг. І він вмощувався у ньому й спостерігав, як світ минає перед його очима. В цю ніч, хапнувши порошку трохи більше звичного, Самад розумів усе особливо добре. Його язик наче хто намастив маслом, а світ видавався йому подібним до відшліфованої мармурової кульки. Він почував глибинну рідність до всіх загиблих тут розкольників, адже вони були братами Панде — кожен бунтар, як видавалося Самадові тієї ночі, був тепер йому братом, — він поривався поговорити з ними, запитати їх, який карб зоставили вони світові? Чи був той карб важливим? Чи вдоволені вони були з того, що зробили, коли прийшла смерть? Чи достатньо слів залишили вони на стінах церкви?
— Я хочу тобі дещо сказати, — мовив Арчі, спостерігаючи, як склепіння церкви відбиваються в Самадових очах, — знаєш, якби мені залишилося всього кілька годин життя, я б не малював на стелі картини.
— Ну, тоді скажи мені, — відізвався Самад, роздратований, що йому перервали такі любі роздуми, — що б ти такого значного зробив, якби тобі лишалося жити лише кілька годин? Довів би теорему Ферма? Вивчив би аристотелівську філософію?
— Що? Чию? Ні… я б, знаєш… я б зайнявся коханням — з дамою, — відповів Арчі, засоромившись власної недосвідченості, — розумієш… то було б востаннє.
Самад розреготався:
— Скоріше, вперше.
— Та перестань. Я серйозно.
— Ну, добре. А якби під рукою не було отих самих дам?
— Хм, ну можна завжди, — тут Арчі зашарівся, ніби скринька британської пошти, бо то був його власний спосіб скріпити дружбу, — можна, як то кажуть в армії, поганяти шкурку!
— Поганяти... — перепитав зневажливо Самад, — шкурку… і це все, так? Останнє, що б ти хотів зробити, перед тим як покинути цю марноту марнот, — це «поганяти шкурку»? Дістати оргазм?
Арчі, котрий походив з Брайтона, де ніхто не зважувався вимовляти такі слова, як оргазм, почав корчитися в конвульсіях істеричної сором’язливості.
— З кого смієшся? Є щось смішного? — здивувався Самад, намагаючись перебороти напад роздратування, хоча морфій ніс його думки десь далеко звідси.
— Ні з кого, — почав, затинаючись, Арчі, — ні з чого.
— Хіба ти не розумієш, Джонсе? Не розумієш… — Самад ліг на порозі церкви так, що його ноги опинилися надворі, далі підняв руки догори, до бані, — справа в намірі. Вони не ганяли шкурок, не тратили білу речовину, вони прагнули чогось більш тривкого.
— Чесно — не бачу різниці, — відповів Арчі, — якщо вже ти мертвий, то мертвий.