Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози - Валерій Олександрович Шевчук
— Дать тобі мнясця? — ніжно спитала Адама, коли випили.
— Дай! Не з’їм, то попробую, — сказав Єва. — Картошки не тра, тіки мняса. Мені вже нішо неінтересно, а собачатинки ще хочеться.
— А я лучче гурків та моркви похрумаю, — сказав Партизан, з осторогою позираючи на каструлю. — З медом! Замічатільна річ гурки та морква з медом! Єв, хочеш меду?
Але останню фразу сказав якось тихо й украдно, тож, здається, до Єви не дійшла. Бо головна подія моменту був не він, а те, як Адама настромлювала на виделку шмат м’яса, обережно поклала на тарілку, збоку примостила шматка хліба й пішла до Єви.
— Сам поїси чи погодувать? — спитала ніжно.
Обертас та Каша тим часом наклали на тарілки печені й мотали із чмакотом, аж біля вух їм потріпувало. Партизан же відкрив слоїчка, мастив огірка медом з виделки і сласно, примружуючи очі, клав до рота. Після того чинив те саме зі шматком моркви.
— Оце я люблю, — сказав ні до кого. — А то собачатина, бр-р!
— Любиш повипендрюваться, — звів від тарілки червоне обличчя Обертас. — Бери, жери і не моняйся.
— Слиш, Адамо, — спитав Єва, понюхавши м’ясо. — А чо це воно куркою смердить?
— От чудак, — засміялася Адама. — Він же, покойник, у Пшона курячі яйця жер. Через це Пшоно його й прикандечив! Не нюхай, а похамай, воно кусне. Сама вже попробувава, бівьшой куснятинки не хамава!
— Розстерви мат! — лайнувся Партизан. — Так пахне, сказиться можна! Слиш, Єв! Це ти не брешеш, що я вже собачатину жер?
— І не раз! — сказав Єва, все ще принюхуючись до м’яса, від цього нюшкування змучене його лице злагідніло.
— Побожись! — закляв Партизан.
— Їй-бо, Партизан, ти їв у мене собаче мнясо й не раз. З’їж і тепера: нічо тобі не зробиться!
— Боюсь, що вирву! — скривився Партизан. — Жолудок у мене чуствітельний!
І він знову вдихнув м’ясячі випари.
— Раньше ж не виривав, — сказав Обертас.
— Раньше не знав, що жер, — відгризнувся Партизан. — А теперички знаю, тож боюсь, шо вирву! Це дві большії разниці!
— Чо не їси? — спитала в Єви Адама. — Покушай, воно хароше!
— Нє, не йде! — сказав Єва. — А понюхать приятно!
— Тоді давай погодую, — сказала пестливо Адама. — Ну, відкрий ротика!
Єва слухняно розкрив, і Адама бережно вклала туди кавалка.
— Пожуй, пожуй, — тоненько проспівала. — Коли зтошнить, виплюнеш, а не зтошнить — похамаєш!
І поки розігрувалася ця ніжна сцена, там, за столом, Євині друзяки, всі три, тобто разом із гидливим Партизаном, мололи печеню, ярісно мотаючи виделками.
— То шо — ковтнув? — спитала Адама.
— Та ковтнув, — мовив Єва.
— Не зтошнило?
— Та наче нє!
— Тоді відкрий ротика!
І вона вклала у Євину розхилену вершу ще кавалка. Єва пожував і вдруге ковтнув.
— Замічательне мнясо! — сказав сердешно. — Тіко куркою смердить.
— Ну, курка — це не таке, шоб не хамать, — мовила турботливо Адама. — Розкрий ротика!
— Знаєш, шо я оце подумав, Адамо, — сказав Єва. — А може, той сигнал… ну, був фальшивий? А може, мене це мнясо, як колись мого папку, влічить?
— Може, — сказала Адама, вкладаючи йому до рота ще кавалка. — Похамай харашенько, тоді й побачимо. Все на прахтиці провіряється!
— Кончайте жрать! — заявив голосно Обертас. — А то багато їсти, а мало пить вредно. Партизан, валяй речуху!
Партизан облизався, як пес, кинув туди-сюди злодійськими очима і встав.
— Конечно, скажу, — заторохкотів, — бо Єва нам луччий друг! І я не придставляю, як без нього жить будем! Кончай, Єва, хандрить, дьорни п’ять грамуль — і хай всьо буде, як раньше! Бо када брать у голову дурню, дурня туди й зайде. Через це послушай мене, Партизана, — више голову, босяк! Дать тобі п’ять грамуль?
Але з Євою щось сталося. Виплюнув на підставлену тарілку недожоване м’ясо і став зелений, як та Адамина сльоза, що нещодавно зворушено впала на тарілку.
— Нє, пацани, нє! — сказав сипко й замотав головою. — Я своє одпив і од’їв. Оце попробував собачатинки — і це вже всьо!
— Аве ж ти сказав, шо сигнав фавьшивий? — верескнула Адама.
— Сказав, — мовив Єва, — так на мінуту показалось. — А тепера знаю!
— Послухай, Єв, — сказав Партизан, відхукавшись після самогонки. — Ти готовишся умирать?
Єва хитнув.
— То скажи мені, пужалуста: вип’єш — умреш, не вип’єш умреш, какая разниця? То чи не лучче випить? Дай я тобі наллю!
Однак Єва заперечно, навіть рішуче захитав головою.
— Нє, пацани, я вже всьо! Тепер подивиться на вас хочу! Гуляйте, а я подивлюсь. І не убращайте на мене уніманія!
І знову з Адаминого ока випливла зелена сльоза і крапнула в підставлену тарілку з недоїденим м’ясом.
— І ти, Адама, йди гуляй, — сказав Єва. — Гуляй і не обращай уніманія! Не лазяй коло мене, а гуляй, бо я вже всьо!
— Тобі бовить? — спитала тихо Адама. — Випий табв’єтку!
— І таблеток більш не
