Анатомічний атлас. Важко бути жабою - Артем Чех

— Сука, — погоджуюсь я, але думаю собі, що звільнила вона Віталіка не просто так.

— А мені за квартиру платити… Сука!

І справді сука, знову думаю я, проте на всі ці штуки щодо Бога в мене є свої міркування.

Ми сідаємо, я замовляю два какао, ми сидимо і мовчки дивимось один на одного, Віталя вже як відвідувач, а не як офіціант. Я бачу, що він катастрофічно стомлений, він стомився працювати, йому, вочевидь, набридло самому думати про своє життя, а жити так, як він жив раніше, він змучився ще більше.

— Віталя, — не витримую, — здається мені, що ти стомився жити.

— Да, стомився! І зараз волаю до Господа, чуєш, Господи, розірви мене своєю блискавкою, да, мене, своєю триклятою святою блискавкою, нехай мене поглине чорне ніщо, у якому я готовий пробути вічність, нехай мене чорти штрикають вилами у сраку, я витримаю, розумієш, я перенесу усі страждання, тільки їбани, а? їбани своєю блискавкою по моїй дурній макітрі…

9

Через два тижні Вія і Шрама поперли з їхньої конури, сказавши, як завжди, що вони козли, засрали всю хату, і сусіди скаржаться, і взагалі, пацани, сказала хазяйка, здається, ви підараси, якщо я не помиляюся.

— Помиляєтеся, — кажуть пацани, — коли ми в'їхали, квартира була більш засраною, ніж зараз, і сусіди у вас такі, що нам самим потрібно на них скаржитися.

— Ну то й що? — відповіла хазяйка. — Валіть давайте з моєї квартири.

— Нічого, Шрамєц, — заспокоював Сережу Вій, — все одно, аби заплатити за наступний місяць, нам не вистачає сто тридцять доларів, а за ті двадцять, що у нас залишилися, ман, нам вистачить добратися до нашого затхлого прокопченого димом з крематоріїв міста і жити собі, пускаючи радіоактивне повітря у дві дірки…

Савка дійсно повернувся до рідного міста, натомість Вій обрав інший шлях. Він перебрався до мене.

— Чувак, — сказав він мені, - я швидко знайду і нову роботу, і квартиру, буду жити сам, без Шрама, тим більше ти ж побачив, що я здатен і працювати, і знайти житло, і взагалі, я тобі не буду напрягом.

Спочатку я засумнівався, а потім таки розкинув мізками, і так, звісно, подумав я, Вій, здається, взявся за голову і, в принципі, здатен і працювати, і шукати житло, і взагалі, він же мій друг, можливо, я не такий йому друг, як Шрам, однак теж нічого. Давай, Віталя, перебирайся до мене, тиждень-другий поживеш, а там видно буде, знайдеш житло, роботу, дівчину, собаку, камін і вовняні шкарпетки. Давай, чого ж там.

— Нічого, — сказав Віталя і поліз до моєї ванної змивати з себе кіптяву та цвіль, як він сказав, засраних Дорогожичів і зариганої піцерії Челентано…

— Віталя, — запитав якось я, — от скажи мені, чому у тебе так завжди, чому тебе скрізь виганяють, і всюди, де ти буваєш, ти залишаєш або мокрі сліди свого, вибач, нікчемного існування, або, у кращому разі, свої мобільні телефони, чому ти постійно все губиш і все просипаєш? Я просто не можу зрозуміти, ти взагалі не збираєшся змінювати своє життя? Поясни мені.

— По-перше, ман, — із знахабнілим спокоєм в очах почав Вій, — нєфіг мене лікувати, а по-друге, я тобі скажу таку річ: у будь-якому випадку треба залишатися самим собою, розумієш?

— У твоєму випадку, Віталя, самим собою краще не залишатися, і чим швидше ти змінишся, тим швидше твоє життя посвітлішає…

— Життя, ман, воно скаче синусоїдами, розумієш, сьогодні мені класно, а завтра — хріново. Так завжди.

— А мені здається, що сьогодні тобі класно, і ти радієш тому, що тебе на халяву накурили, залили в тебе літру поганенького вина і запропонували дах над головою, а завтра, думаєш ти, якось буде…

— Якось буде, — сказав Віталя, так нічого й не зрозумівши і, здається, образившись.

Так і є, подумав я, так і є. Перші два дні він робив вигляд, що шукає роботу, а потім розпластався посеред кімнати і, без упину палячи цигарку за цигаркою, дивився телевізор.

— Диви! — кричав він. — Ця сука зняла новий кліп!

— Ага, — індиферентно промовляв я і міняв попільничку за попільничкою.

Дистанційка, здавалося, приросла до його долоні, а сам Віталя приріс до ліжка. Я влаштувався на роботу і кожного дня приходив знесилений. Від тієї роботи у мене їхав дах; приходячи додому, я хотів побути наодинці, почитати книжечку, заварити собі ромашковий чай, попарити ніжки, підлікувати свої подряпини і садна, які накладав на мене пролетарський спосіб життя. Я мріяв про тихенько граючого Джеймса Брауна або Рея Чарлза, а натомість отримував забиті доверху попільнички, брудні склянки, смердючі шкарпетки і лінивого та ситого Віталіка, який приохотився до нюхання своїх яєць. Він кожні п'ять хвилин залазив рукою у труси і підносив ту запашну руку до носа, він вже не досліджував стан своєї забрудненості, він це робив автоматично, ці дії були викликані несвідомими позивами його предків-пітекантропів. Одного разу, коли мій настрій перебував у стані між веселою істерикою й безумною ейфорію, я вирішив дослідити реакції самців Віталіка. У цей період Віталіки не грайливі, вони не полюють на здобич, а, навпаки, мляво, неначе накачані сіркою, відлежуються в затінку свого життя і чухають свою пухнасту шерстку, їхні ікла притупляються, власне, як нюх та зір. Я почав кидатися в нього прищіпками з балкона і зробив висновок, що реакція у нього дещо загальмована. Лише через три-чотири секунди після того, як я кину в нього прищіпку, він, піднімаючи свою довгу й худу руку з пролежнями, відмахується від можливої загрози.

Віталя перестав помічати й усі інші подразники. Одного разу він просто не помітив мене, коли я десь півгодини стояв навпроти нього і вдивлявся у його випнуту, майже заячу нижню губу і витріщені водянисті очі.

Не знати чого, але я мовчав, я нічого не говорив, я вичікував, сподівався, що він сам дійде думки стосовно своєї знахабнілої поведінки, я чекав того моменту, коли сміливо візьму невеличкий кухонний ніж і почну штрикати ним у Віталікове бліде, майже зелене тіло. І я дивитимуся, як сіра кров упереміш з нікотином заляпуватиме мої пожовтілі шпалери, я штрикатиму йому в очі коркотяги, я зриватиму йому ніздрі плоскогубцями, а під кінець я приведу зграю голодних і сексуально стурбованих псів, які відтрахають цього Вія в рани і під кінець з'їдять його понівечене тіло… Ще тиждень такого життя, і я втілю свої дикі фантазії в дійсність, яка виявиться для Віталіка фатальним фіналом…

— Віталя, — якось сказав я, — якщо і далі так житимеш — потрапиш у пекло…