Білі зуби - Зеді Сміт
— Бачиш, Джонсе, — не вгавав Самад, — справжньою помилкою віце-короля було дати владу до рук сикхів, розумієш? І все тому, що вони мали певні успіхи у боротьбі з кафрами в Африці та їм сказали: «Так, містере Такий-то, ти, з твоїм жирним спітнілим обличчям, твоїми фальшивими британськими вусами і пов’язкою пагрі, що сидить у тебе на голові, ніби великий кізяк, ти можеш бути офіцером — ми індіанізуємо армію; йди, йди битися в Італію, майоре Рісалдар Пуґрі, Дафадаре Пуґрі, бийся разом з моїми старими добрими британськими військами!» І це була помилка! Так само вони прийшли до мене, героя Дев’ятого північнобенгальського ескадрону кінних стрільців, героя Бенгальського летючого корпусу, і сказали: «Самаде Мія Ікбол, Самаде, ми хочемо виказати тобі велику честь. Ти битимешся у самій Європі — не голодуватимеш і питимеш власну сечу в Єгипті чи Малайї, — будеш знищувати фріців у їхньому ж кодлі». От, не зійти мені з місця, сапере Джонс, саме так мені й сказали. Добре! Я пішов. Італія, розмірковував я, це справді місце, де я доведу британській армії, що бенгальські чоловіки-мусульмани можуть геройствувати у боях незгірш за якихось сикхів. Ми кращі! Сильніші! Більш освічені, зі свіжішою кров’ю — це якраз ми зліплені зі справжнього Офіцерського Матеріалу.
— Офіцери-індуси? — перепитав Рой, — це був би чорний день.
— Першого ж дня мого перебування там, — продовжував Самад, — я знищив з повітря нацистський дзот. Я пікірував, як орел.
— От брехло, — сказав Рой.
— Наступного дня я з повітря завдав удару по ворогові, який наближався до Готичної лінії, намагаючись вирватися з оточення в районі Аргенти й зіштовхнути союзників у долину ріки По. Лорд Маунтбатен особисто, власною персоною, мав мене привітати й нагородити за це. Він би потиснув цю руку. Але все змінилося. Хочеш знати, Джонсе, що сталося на третій день? Ти знаєш, як мене поранили? Як зламали мою юність у розквіті моєї слави?
— Ні, — тихо сказав Арчі.
— Це все один виродок-сикх, сапере Джонс, дурноголовий виродок-сикх. Ми стояли у траншеї, і його рушниця випадково вистрелила в мій бік — відстрелила мені зап’ясток. Але я не дав його ампутувати. Адже кожна частина мого тіла дана мені Аллахом. Значить, я повинен всі їх йому потім повернути.
Таким чином, Самад опинився у всіма забутому мостобудівному підрозділі армії Його Королівської Величності разом з іншими невдахами: такими як Арчі, як Дікінсон Сміт (у його воєнному досьє у графі «Ризики» написано — «гомосексуаліст») або як випадки тотальної лоботомії на кшталт Макінтоша і Джонсона. Покидьки війни. Рой емоційно називав їхню частину — Батальйон Виродків. Утім, найбільшою проблемою Першого штурмового полку був, звісно, капітан Дікінсон Сміт, котрий аж ніяк не надавався на доброго солдата. Добрим командиром він також не був, хоча командирство було в нього в генах. Дікінсона Сміта проти його волі витягнули з коледжу, в якому вчився його батько, запакували у форму, що дісталася йому від батька, і, як і його батька, послали битися на Війні. Як і його батько до нього, і батько його батька, і так до нескінченності, молодий Томас здався на милість долі і доєднався до родинної справи (вже четвертий рік поспіль), аби потім його ім’я можна було гордо додати до нескінченного списку Дікінсонів Смітів, викарбуваного на довжелезному надгробку в селі Малі Торфовиська, а його самого покласти в родинний склеп на тіла його родичів, котрі давніше спочили у цій шпротовій могилі — головній окрасі цілого місцевого кладовища.
Родинною рисою Дікінсонів Смітів було невситиме бажання побачити родову кров Дікінсонів Смітів на чужій землі: і тому їх убивали фріци, воги, китайози, кафри, жабоїди, шкоти, гішпанці, зулуси, індуси (південні, східні і червоні); зафіксовано навіть випадок, коли представника роду випадково проштрикнули списами на великому полюванні в Найробі. Коли ж з якихось причин не було війни, Дікінсони Сміти займалися вирішенням Ірландського питання — та країна була чимось на кшталт їхнього родового курорту смерті, — і цей процес тягнувся від 1600 року без видимих ознак його остаточного завершення. Але померти — не така вже й проста штука. Попри родову пристрасть кидатися груддю на перші-ліпші види смертоносної зброї, котра керувала діями родини упродовж багатьох сторіч, наш Дікінсон Сміт міг дати собі з тим ради. Бідного Томаса екзотичні краї вабили зовсім з інших причин. Він хотів знати, вивчати, смакувати, любити їх. Просто не був аматором війни.
Довга історія про те, як Самад від вершини своєї військової кар’єри в Бенгальському корпусі скотився до служби в Батальйоні Виродків, переповідалася Арчі з доповненнями та змінами принаймні раз на день упродовж наступних двох тижнів, незалежно від його бажання і настрою слухати. Попри нудність цього оповідання, воно, все ж, було найкращим з-поміж інших, якими солдати Батальйону Виродків заповнювали довгі воєнні ночі, щоби підтримувати в собі притаманний їхній частині дух розпачу і зневіри. Затертий канон цих історій складали: Переказ про Трагічну Смерть Нареченої Роя, перукарки, котра посковзнулася на розсипаних бігуді і зламала собі шию, вдарившись об мийку, Історія про Те, Як Арчі Не Вступив до Гімназії, бо його мати не мала грошей на шкільну форму, історії Дікінсона Сміта про його численних замордованих родичів; що ж до Віла Джонсона, то вдень він історій не розповідав, але вночі уві сні хлипав з таким жалісливим виразом обличчя, що ніхто й не зважився б зазирнути у безміри його страждань. Отак якийсь час і тривало життя Батальйону Виродків: маленьке коло невдоволених, котрі безцільно блукають Східною Європою, диваки і дурні, у котрих немає інших слухачів, ніж вони самі. Актори і глядачі по черзі. Нарешті, їхній танк в’їхав у день, котрий Історія не пам’ятатиме. Пам’ять не зробить зусилля, щоби зберегти його. Він, як випадковий камінь, котрий кане
