Биті є. Макар - Люко Дашвар

Зіпнувся на ноги.

– Ні, не зараз… – у животі дірка. «Бріоні» – ганчірка, туберкульозна слина на штанях. Козли…

Визирнув із під’їзду, наче двійко з наколками і хвойда й досі поруч. Нікого. Скосив очі у бік Мартиного будинку… Біля нього саме зупинився звичайний для бідних чиновників «мерседес» CL-класу. Із салону випурхнула весела, як весняна пташка, Марта, за нею на світ божий поліз дебелий, схожий на обкусану картоплину дядько з погонами полковника на міліцейській формі. Махнув водієві – відпочивай, посунув до апартаментів за пташкою услід. Парочка аж ніяк не скидалася на ділових партнерів…

Макар учепився в ручку під’їзду, зіщулився, озирнувся злодійкувато, наче його ганьбу бачив цілий світ. «Блін, я таки “мальчік”…» Ноги самі понесли геть. Метрів за десять побачив у кущах випатране портмоне. Ключі від автівки й апартаментів валялися поруч.

– Сюрприз… – наче ніяким боком. Наче ключі від апартаментів прихопили туберкульозні. Слідкували за ним давно й уважно. Пограбували у брудному під’їзді тільки заради того, щоби забрати їх, і оце зараз швидко й безшумно відчиняють двері Мартиного барлогу. Вона, певно, уже заскочила на картоплину, а тут – сюрприз! Туберкульозні на порозі. Лежати й сцяти від страху! Голий полковник – не полковник! Зґвалтують Марту жорстоко й безбожно прямо на міліцейських очах, гаманці заберуть, килими, порцеляну, телек! Є що! Персні здеруть, сережки – разом із вухами!

…Ключі від апартаментів валялися в кущах. Поруч із порожнім портмоне і ключами від «кіа».

– Речі треба було забрати…

За хвилину – далеченько від цирку втік. Крутив кермо – і куди?! – м’язи на ногах викручувало, наче на гору пішки. Думки захекалися: то до Мартиних апартаментів войовничо кинуться, то давай годувати планами зі смаком димедролу. Пручався: розберуся!

До тями прийшов, коли «кіа» скотилася з Європейської на Поштову площу, і механікові раптом з біса невтримно захотілося побачити Гоцика. І Любу… А як повернулася?

Вікна прихистку на Костянтинівській зяяли темними питаннями. Макар залишив автівку біля воріт внутрішнього дворика, посунув усередину – ружі, кіт, лавка під вишнею, рипуча веранда, що вони з Любою й Гоциком називали її космосом. Піднявся дерев’яними сходами, смикнув двері помешкання, де ще зовсім недавно вони ділили на трьох біди й мрії. Нікого. Усівся у плетене крісло, що так і стояло на веранді, – зимно щось… І спогади не гріють. Нікого. А он за сусідніми дверима старенька Роза Сигізмундівна жила… Померла… Аби не померла, про всіх би Макарові розповіла. Спостережлива була…

Двері Рози Сигізмундівни відчинилися. На веранду визирнула лиса дівчина у військовому френчі та шортах.

– Чому ти лиса? – запитав Макар.

– Ти хто?!

Макар кивнув на власні двері:

– Я тут жив… Не знаєш, тут хтось мешкає?

Лиса дівчина знизала плечима:

– Я тиждень тому в’їхала. Не бачила нікого.

Макар кивнув, підвівся. Геть.

– А чого ти лиса? – запитав від сходів.

– Я не лиса! Я підстриглася на нуль! – із прикрістю вигукнуло дівча, гепнуло дверима.

Макар засмутився: ну, так… Різниця між завойовником і альфонсом – приблизно така сама. Хоча… Завойовник досяг мети, альфонс тільки… розбігається для стрибка. Нормально… Він альфонс!

…Вечір зливався з ніччю, укривав Дніпро прохолодою, навіював: скоро замерзнеш. Річка хвилювалася, тікала на південь… Макар сидів на гранітних сходах набережної біля пішохідного мосту, топив погляд у воді – як же він розумів відчайдушні жадання ріки! Куди не біжи – твоє місце тут. «Отож-бо, – признався. – Аби скоріше Сердюк із Брюсселя повернувся. Стати для нього незамінним. Так, щоби далі вже без Марти… А до тих пір… Нормально. Я альфонс».

– Добре, що сумку не взяв…

Місяць уже височенько застиг над водою, коли Макар плюнув у безнадійну річку, поплентався до автівки. Набережною тинялися люди, пили пиво, сміялися безтурботно. «Марнуйте час, йолопи!» – хмикнув роздратовано. Від’їхав від набережної, озирнувся і раптом подумав, що згори все це кодло можна легко покласти з одного кулемета.

– Цікаво, стара чекає?… – наче з поля бою.

Стара не вважала себе старою. Озиралася на Мадонну, Демі Мур, але частіше на Ірину Білик. Із нею іноді заочно ставала до суперечки: якого біса на люди мальчиків виводити?! Е, ні! Марта не така наївна. Марта напевно знає: на життя треба генерала шукати, а що ти собі для серця і здоров’я маєш – при собі й тримай. Щоб не наврочили… Оце намолила собі Сашка, розщедрилася здуру – надто вже до серця припав. А тепер хвилюється – аби не задурно… Як не бачить його, усе цифри складає, і волосся дибки: за два місяці двадцять п’ять тисяч дев’ятсот дев’яносто один долар профінькав. А як він одяг скине й голий апартаментами – Аполлон, – так ще би давала й давала, усе би задля нього зробила… Хіба що справи би не відклала: надто дорого заплатила за нинішнє благополуччя. Так і Сашко справу на перше місце ставить. Може, того й злигалися, що Марта побачила у білявому студентові себе саму тринадцять років тому.

Ох, і часи були… Училка-фізичка із задрипаної Соснівки, що під Конотопом, до дев’яносто п’ятого Марта тільки тим і рятувалася, що м’ясом у Москві торгувала. Оце дві повні торби у руки і на потяг. Ніч у плацкарті, зранку москвичів за руки хапати: «Покупайте! Недорого!», під вечір на вокзал, ніч у плацкарті, а вранці наступного дня: «Діти! Розкрийте підручники. Тема сьогоднішнього уроку…» Як витримувала? У дев’яносто п’ятому привезла хвору маму в інститут Шалімова. Рак підшлункової. Біда… Вдень біля мами тліла, на ніч до студентської подружки Валюшки просилася. З інституту не бачилися. Валюшка саме у якомусь центрі політичних досліджень під’їдалася. Вона Мартину долю й скерувала. Вислухала гірку оповідь про свинячі ребра та Бойля – Маріотта, зітхнула:

– До козирного депутата помічницею прилаштувати не зможу. А до такого… абиякого – спробую. Підеш? Держслужба. Пільги… Давай, Марто! Вирішуй, бо до скону ті торби тягатимеш.

– А мама?… – знітилася Марта. – Як я маму покину?

За місяць мама віддала Богові душу, і Марта перебралася до столиці. Зняла у вдовиці кімнатку на Русанівці, помолилася на лаврські хрести, що їх прямо з віконця видно було, і попросила Господа, щоби хоч який негодящий депутат погодився її до себе взяти. Володимир Гнатович Сердюк на ту пору не набрав і половини своєї нинішньої політичної ваги. Вислухав провінційну вчительку-одиначку,