Пам’яті «проклятих поетів» - Оксана Стефанівна Забужко
Вірші, між іншим, часто бували добрі. Тільки що ліпші, то коротші: на дистанції, довшій за 10–12 рядків, уява «проклятих поетів» уже не трималася тропи – щось у неї втручалось, непойменоване й грізне, якась невидима всепожираюча сила, що не давала зосередитися ні на чому іншому, крім себе самої. В принципі, це й є Зло в чистому вигляді: чорний вогонь, який потребує все нових і нових дров. Живого духа, а відтак, коли духа не стає, і живої плоті.
Траплялося, декотрі з них приходили позичити грошей (яких ніколи потім не повертали: так, за народною демонологією, відьма приходить попросити «чогось із хати», бо її теж «палить всередині огонь»). Тоді вони теж довго сиділи, ніби боялися вийти на вулицю, і, мнучи обличчя в долонях, як пластилін, розповідали, як їм гидко й страшно від самих себе: запрошували побути з ними в їхньому аду. Потримати їх там за руку. Вточити їм трошки живої крові: їхня власна вже була перетворена і, напевно, мусила горіти, скапуючи додолу…
Можливо, вони справді чекали, що хтось викупить їх собою?… Принесе себе в жертву – і тим випустить їх із темряви на світло?… І простягали з тьми свої вірші, просякнуті випарами солі й жовчі, в надії, що ті послужать їм за перепустку до раю?…
Інколи я записувала дещо з їхніх потрощених, як скло, монологів – мені здавалося, що з того коли-небудь вдасться скласти правдиве свідчення: репортаж із пекла. Але суцільного наративу тьма не пропускала (навіть Вєнічка Єрофєєв у найжорстокіших місцях відмовчується рядками крапок!). Єдиний, скільки-небудь зв’язний фрагмент у моїх записах належить все-таки мені, звучить моїм, а не їхнім голосом. Це було написано через дванадцять років після «Нічних метеликів» – тільки, на відміну від «Метеликів», цього я ніколи не публікувала. Але тепер уже можна: тепер, коли більшість акторів «першого складу» назавжди покинула сцену, можна бути певним, що надії на продовження нема – гра скінчилася.
2.08.1999
Твої запої
регулярні, як у мене місячні.
Тут можна вловити певний зв’язок:
поки з мене витікає життя, брудне і червоне,
ти вливаєш у себе смерть – безбарвну і чисту.
Ми – два останні поети в цьому місті,
але не задля нас буде воно врятоване.
Ти дзвониш далеко за північ і говориш по колу,
тримаючись за слухавку,
яку вперто просиш не класти.
Мої сльози мають горілчаний присмак
і печуть так само.
Я кажу тобі, що все буде добре, й знаю,
що не буде.
Бути жінкою – це щодень
народжувати світ заново.
Бути чоловіком – щодень умирати
в народженім жінкою світі.
А бути поетом – просто хвороба духа,
надто в цьому місті, яке тепер спить,
тільки з Оболоні на Печерськ
гуде телефонна пуповина.
І вірші гірчать, як оцет,
котрим змочено губку, настромлену на списа.